Ковальчук Ілля, учень 11 класу Комунального закладу "Ліцей "Мрія"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гайворонська Оксана Леонідівна

Війна. Моя Історія

“День, коли закінчилось моє дитинство” – ось так я можу описати перший день війни. На мою думку, це ідеальний опис і підсумок того, як мене змінила війна. І хоча моє дитинство завершилось, я ще продовжував бути дитиною, тому що не знав, що робити у цьому “новому” житті.

Не знав, як реагувати на повітряні тривоги. Не знав, як реагувати на фейкові новини, яких було набагато більше, ніж зараз. Навіть не знав, чи потрібно мені було в той день йти до школи.

Усе здавалось дивним сном, який, нажаль, не закінчився і досі. Це почуття можна назвати туманом. Туман, який огортає і нікуди не зникає, але через який усе здається далеким, нечітким, нереальним. І саме цей туман не дає зрозуміти, що відбувається насправді.

Дивлячись через туман, дуже тяжко роздивитися те, що знаходиться далеко від тебе, а війна була далеко. Так мені здавалося.

Потім, я опинився ще далі від війни. Поки я два місяця знаходився у Румунії, туман був густішим. Все навколо продовжувало здаватися нереальним, але від цього було легше. Жити у незнанні завжди простіше, особливо для дитини. І туман залишався навіть після мого повернення, хоча я і почав звикати до тривог, звик до воєнних новин, уперше задонатив ЗСУ… Так продовжувалось до серпня.

Повістка, заперечення, дзвінок – і ось ми з мамою залишилися вдома одні. Це і був той момент, коли туман зник, мабуть, назавджи.

Коли війна торкнулася так, що це можна було відчути фізично. І це було дуже боляче. На цьому зворотні моменти закінчилися, а туман змінила нудота, справжній страх і ще більша ненависть до ворога. На мій погляд, це і була та точка у житті, після котрої я не можу сказати, що я ще дитина. Війна і її наслідки не тільки кинули мене у воронку приголомшливих для мене труднощів і негативних емоцій, але і багато чому навчили.

Я вважаю, що я, як людина, став набагато сильніше за весь довгий час. Це, безумовно, пов'язано з тим, що війна припала на, як на мене, найбільш важкий етап у житті підлитка – старші класи, а між тим і початок праці над вступом до закладу вищої освіти.

Навіть без війни цей етап життя мені здається дуже стресовим і важким, а в таких умовах і зовсім іноді нестерпним. Але труднощі роблять нас сильнішими. Людина може адаптуватися до абсолютно будь-яких умов, як і фізично, так і ментально. І ось, сьогодня вибухі під час тривог не здаються чимось страшним, а скоріш буденністю.

Виліти бойових літаків, очікування блекауту, комендантська година – це рутина нового дня. Українці адаптувалися до цієї рутини, тому що люди стали сильніше, навіть якщо вони цього не помічають.

Старі версії нас, які жили до проклятого двадцять четвертого лютого, були б шоковані нашою витримкою, силою і волею. І я вважаю, що я із минулого б пишався мною, який зараз це пише. Не маю гадки, яким я буду наступного дня, але сьогодні я дякую самому собі за те, що не опустив руки, хоча мені і хотілося це зробити дуже багато разів. Моя історія ще не закінчина, як не закінчена і війна. І коли Україна переможе, то війна стане лише частиною мого життя, як і для усіх українців.

Мені повезло, що ця частина життя, зробила мене сильніше і продемонструвала усю цінність існування. Але це і близько не варте тих всіх сльоз, болі і страджань. І все одно, я хочу, щоб люди мали находити плюси там, де їх не може бути.

Війна – те, що не мало статися ніколи, але це сталося. Українці не можуть дозволити собі розкоші як відчай і песимізм у тих умовах, в яких ми опинилися. Ми переможимо, але треба віддатись повністю для досягнення цієї перемоги. Історія України ще не написана, тому на неї може вплинути кожний. Навіть я.