Мельниченко Вікторія, 11 клас, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Хохлова Ірина Яківна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мої тисяча днів повномасштабного вторгнення росії в Україну почалися з того, що я з сім’єю прокинулася від чутних вибухів. Ми не те, щоб злякалися, але виникли питання. Ми з родиною одразу почали моніторити офіційні пабліки з новинами, проте, по телевізору про війну не говорилося, військовий в соцмережі наголошував і заспокоював тим, що ведуться навчальні дії з літаками, «це» стихне і причин для паніки не існує.

Звісно, в цей день я залишилася вдома. Це був четвер, і я пам’ятаю це й до сьогодні.

Змушує трішки посміхатися той факт, що в цей день викладачка математики надіслала нам матеріал для опрацювання.

В перші дні повномасштабної війни проспект Перемоги, який зараз має назву Берестейський, шумів від машин, як бджолиний вулик, зате потім місто ніби вимерло, скрізь було тихо і лячно, боялися повітряної тривоги, тому що не знали, що може бути. Я з молодшою сестрою і татом вирішили підтримати наших Захисників і намалювали патріотичні картинки, тато розмістив фото малюнків в соцмережі, сподіваючись, що це побачать Герої, і знатимуть, за що і за кого борються. Пам’ятаю, що були жорсткі обмеження в комендантські години, був день, коли комендантська година тривала добу, і виходити на вулицю дозволялося переважно власникам собак. Згадую, як ми з мамою вперше зіткнулися з тим, як пекти хліб в домашніх умовах, тому що кількість в магазинах була обмежена. До речі, він був дуже смачним, і якось раз ми зустрілися зі старенькою бабусею, яка запитала в нас, чи не маємо шматочка хліба. Звісно, ми з нею поділилися, таке, мабуть, могло трапитися в найважчі часи, також носили воду для побутового використання п’яти-шести літровими баклажками від найближчого крану, тому що її перекривали. В продуктовому магазині, який розташований неподалеку, продукти зникали з полиць, була черга на безкоштовну фільтровану воду, і

я бачила, як люди ставали більш відкритими і люб’язними, підтримували і поступалися один одному.

Мені запам’яталось, що ми їли більше їжі, яка призначена для довготривалого зберігання. Маю зазначити і подякувати, що знайомі працівники соціальних спілок надавали нам гуманітарну допомогу у вигляді сухих та молочних продуктів, а також засобів гігієни. Протягом тисячі днів повномасштабного вторгнення ми лише раз були в підземному укритті, коли були бої поблизу метро «Берестейська». Ми перебували в Києві до моменту влучення в один з корпусів заводу Олега Костянтиновича Антонова, після цього було прийняте рішення: виїхати в село, де проживали мої бабуся та дідусь.

На війні не буває без втрат.

На жаль, виконуючи бойове завдання, загинув вірний Герой нашої Батьківщини, наш викладач з фізики, світла, чудова людина — Андрій Анатолійович Кравченко.

Він підірвався в машині, яка наїхала на ворожу міну. Після літа в нас була змішана форма навчання, в коледжі продовжували вчити — шити необхідне спорядження для військових.

Моє життя, як і життя кожного українця, стало інакшим, сірим, увійшло в звичний теперішній ритм. Я здобуваю професію, підтримую дружні збори для наших Захисників, віддаю шану і співчуваю рідним загиблих воїнів, сподіваюся на повернення полонених, звільнення українських територій. Слава Україні! Героям Слава!