В сім'ї нас п’ятеро: я, чоловік і троє дітей. До війни чоловік працював агрономом, я робила поваром в школі. Як війна почалась, всі троє дітей пішли на захист батьківщини, а ми залишилися з онучкою і чоловіком вдома. На роботу ходили в школу, готували хлопцям їсти. Ми їм вареники і пиріжки готували. 

Вже тоді росіяни почали з літаків бомбити, було небезпечно залишатися з дитиною. Онучка у нас одна, і ми мусили поїхати. Заради дитини виїхали, а так би залишилися. 

Виїжджали ненадовго, бо були дуже великі обстріли. Рік нас не було вдома. Потім трішки стало тихіше, і ми повернулися назад. 

Буде в мене приємний момент, коли закінчиться війна і діти поприходять. Буде момент, коли скажуть, що перемога, і повернуться не тільки мої, а всі – зараз чужих дітей немає, всі діти наші, ми всі зараз - одна сім’я. Якщо будеш казати: «Це твоє, а це – моє», то перемоги не буде, я так думаю.

Хочу бачити таке майбутнє, щоб сміялися всі діти і онуки, щоб світило сонце над нами, над усіма народами, крім росії. Оце моя мрія.