З перших днів війни я намагався бути корисним. Влаштувався волонтером, коли на «Запоріжсталі» організували волонтерський рух, почав опановувати себе і працювати. Живу в Запоріжжі, нікуди не виїжджав із міста. 

В перший день війни я був на лікарняному. Прокинувся від гучного шуму. Почував себе тривожно, взяв телефон і почав гортати новини. Це був емоційний удар, у це було важко повірити. Я читав і читав новини. Вийшов на вулицю і бачив, як люди у паніці бігали, скуповували все в магазинах. Переживав за своїх родичів, як вони там. 

Мої родичі зараз в окупації, з ними немає зв’язку. Але у перші дні ми зідзвонювались. Єдине, що зігрівало, це спілкування з рідними. Дуже важко чути вибухи, обстріли, але я тут прожив усе своє життя і кудись збиратись не хотів. Я не вірив, що окупанти можуть дійти до цього міста. 

Найбільше мене шокував цинізм держави-агресора. Коли ракети скеровують на мирні міста, це пряме порушення звичаїв війни. 

Мене вражають хлопці, які боронять нашу країну, які змогли протистояти «Голіафу» і розвернути у свій бік хід війни. Мене вражає бойовий дух наших хлопців.

 У цій ситуації різні люди почали злагоджено працювати на благо країни. Мене це теж вразило. 

Я сподіваюсь, що війна закінчиться завтра, але здається, що найближчим часом цього не буде. Думаю, що вона триватиме десь років два чи три, як мінімум. Ми живемо у реаліях, і потрібно розуміти, з ким ми маємо справу. 

Мрію, щоб мої діти ніколи не бачили цього жаху, щоб у країні запанував мир. Мрію також про адекватність наших депутатів, щоб мінімізувати корупцію. Я з цієї країни ніколи не хотів їхати. Мрію про те, щоб наша держава зростала не лише економічно, але й у військовому плані. Щоб наша країна не запала економічно, а розквітала.