Ми жили на Луганщині дуже близько до кордону. Начебто вже звикли, що стріляють та бомбардують. Але шокувало, що російські війська та танки зайшли на нашу територію, до 2022 року не окуповану. Вони вже були близько до населених пунктів, де ми живемо. Було страшно залишатися поряд із ними. Спільної евакуації не було. Виїжджали, хто як міг. Нас ніхто не попередив, що зайшли окупанти, це ми від людей почули.

Таке відчуття було, що влада про нас забула. Коли ми 24 лютого намагались виїхати, насамперед виїжджала наша «доблесна» поліція. Вони перекривали дорогу, і цивільні не могли виїхати. 

Ми не могли потрапити до населеного пункту, куди ще не ввійшли росіяни. Через своїх не могли громадянські виїхати. А потім ті, хто нам не давав проїхати, лишилися працювати на окупаційну владу.

На підконтрольній території України більшість людей адекватних і хороших. Якщо людина була до війни порядна і добра, вона залишилась, а якщо людина була хамом до війни, то вона такою залишилась, тільки більше проявляється. Розкидала нас війна по всьому світові. Зараз я на території підконтрольної України з донькою 14 років. Чоловік не зміг виїхати.

Майбутнє я бачу надзвичайно мирним, без війн, у процвітаючій державі, з європейською інтеграцією. Тільки щоб не ми в Європу прагнули, а Європа до нас. Щоб ми були на вищому щабелі від Європи і по менталітету, і в сфері законодавства тощо. Щоб не ми на них рівнялися, а вони на нас.