До війни я працювала в мережі магазинів косметики і миючих засобів. 24 лютого я пішла на роботу, взяла з собою дитину. Потім ми повернулися додому, переночували. Зранку 25 почалися знову обстріли. Я мешкала у мікрорайоні "Східний". Ми знову поїхали на роботу і вже додому не повертались. Весь час перебували в офісі разом з колегами.

Нам привозили один раз хліб, вода була до 5 березня, потім ми її добували самі: з калюж набирали, сніг розтоплювали. У нас була відсутність зв'язку, інформації, їжі. Було неможливо виїхати. Офіс наш знаходився за кілометр від "Азовсталі", ви можете собі уявити, що ми там пережили. Відсутність зв'язку – це було найгірше. Ми не мали ніякої інформації, що відбувається в Україні, і чому нас ніхто не рятує. Я не знала, що з моїми рідними, з друзями, зі знайомими. Коли знайшли випадково зв'язок, то вже володіли інформацією, як можна вибратися з Маріуполя.

Виїжджали на своїх машинах і на службових автівках. Як тільки випала така можливість, ми це зробили. Ми виїхали 21 березня. Їхали через "Азовсталь" по набережній під обстрілами. 

У мене зараз немає ні житла, ні роботи, ні коштів. Влаштуватися на роботу дуже складно, не дуже хочуть брати переселенців. Припускаємо, що доведеться їхати далі. 

Я думаю, що війна триватиме принаймні рік. Сподіваюсь, що ми все відбудуємо аби тільки закінчилася війна. Зараз планувати щось дуже важко. Головне - вижити.