Мені 55 років. Мешкаю в Донецькій області, у місті Дружківці. Сім’я – мама та я. Було бажання виїхати, але нам нікуди. У мене дуже хвора мама, і мені боляче буде дивитися, як вона перебуватиме незрозуміло де, в неналежних умовах.

Пройшло майже два роки від початку, а я щодня важко згадую це все. У мене вже два роки шок. 

Були проблеми і з водою, і з опаленням. Кругом труднощі. Ціни високі, роботи немає. Пенсія мінімальна. Але найстрашніше – то ракетні обстріли.

Якби наш народ був сильніший волею, то цього могло б і не статися. У нас нація дуже гарна, працелюбна… Але тут нічого не вдієш. У нас є влада. Не ми цю війну починали, не народові її й закінчувати. 

Мрію, щоб майбутнє було спокійним, працьовитим і сонячним.