Гриценко Анастасія, 9 клас, Слобідський ліцей Буринської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гриценко Тамара Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

20 лютого 2022. Зимовий день. Вихідні дні я разом з батьками у лісі. Ось витанцьовує вогнище, а там яскраве сонце визирає із-за соснового гілля. Приємно та водночас страшно дивитись на фото, зроблене на згадку. Я сиділа і край вуха чула розмову дорослих, яку мені було б краще не чути. Вони говорили про недавні новини, обговорюючи чи буде війна. Я здивовано перепитала і почула заперечення з ноткою невпевненості.

Ці слова я згадувала ще десь днів два, але заспокоїлась, бо нічого не відбувалося...

24 лютого. День, як мені здавалось, починався як зазвичай. Зранку мала піти до школи, там на мене чекала самостійна з математики. Прокинулася сама. Але усе здавалось дуже дивним, таке відчуття, ніби щось трапилось. Читаю повідомлення класного керівника: «У  школи не йдемо!» Чому?..

Повідомлення однокласника: "Увімкни новини!" Запитала у мами: «Що трапилося?» Почула у відповідь: «Почалась війна».

У цей день мені здалося, що світ перевернувся. Раніше я тільки чула про війну. Ніколи не думала, що саме в моїй країні почнеться це жахіття. Не вірилось,а подруги щохвилини надсилали мені фото ракет з вікна чи проїжджаючого поруч танка. Несподівано почула сильний постріл. Мені ніколи не було так лячно. Відчуття страху я пам’ятаю і досі.

Далі було все як в тумані, напевно, зараз всі жахливі спогади блокуються, але я не забуду той стресовий стан та страх за життя на початку війни…

Весна 2022. До війни я  ходила до музичної школи на гітару, але прийшла жахлива звістка -  мій учитель загинув. Його тіло розпізнали в Бучі, я була на похороні. Смуток та відчай переповнювали мене, коли я дивилась на те, як його сестра намагається прийти до тями після втрати брата. «Війна забирає життя людей, рушить сім'ї, крану, а все це тому, що один гоблін захотів собі більше земель!» - нав`язлива думка в моїй голові…

Осінь-Зима 2022. Дистанційне навчання. Пам’ятаю як ми купили перший генератор. Напевно, я не чула обстрілів або й не хотіла чути, тому не пам’ятаю їх, але що я запам’ятала точно, так це відключення світла. Домашнє завдання онлайн, а інтернету нема. Чотири години роздумів про життя… Зимою було не так погано. Не дивлячись на те, що на вулиці було зовсім темно, ми з мамою ходили на прогулянки з ліхтариком.

Здається, що це такі дрібниці, але вони повертали здоровий глузд. А ще допомогла згуртованість нашого народу. Я  відчула себе частинкою героїчної нації…

2023 рік. Уже ніхто не боїться війни. Живеш собі і все. І наче постріли чуєш, і повітряну тривогу, але  вони вже не такі страшні як раніше. До 2022 ми кожен рік влітку їздили кудись відпочивати. Нарешті вдалось і в цей. Я крокую вуличками Львова, у затишній кав’ярні перепочинок, потім спускаюся до «Криївки», де все своє, рідне, де лише українці та справжні патріоти і я серед них. Потім Берегове… Ніяких тобі пострілів, страху, а лише спокійне цікаве життя. Не зважаючи на війну, мені ці два роки здаються щасливими.

Було важко усвідомлювати те, що під час  війни виявляється життя не закінчується. Тож я навчаюся, живу, планую майбутнє і чекаю перемоги…

Літо-осінь 2024. Я б навіть любила його більше ніж літо 2023 року, але відключення світла трішки псують про цей час враження.  У моїй країні все ще йде війна… Інколи нервова система дає збій. Осінь пролітає непомітно. На жаль, у нас часто чути обстріли, тому ми не відвідуємо ліцей, уроки проходять дистанційно. У когось у ЗСУ пішов батько, брат, син, у мене ж – брат,  дядько.

Я дуже вдячна відважним захисникам!

Я вірю в перемогу та пишаюся тим, що я є українкою, належу до величної нації, маю глибоке українське коріння. Впевнена, що Україна була, є і квітнутиме в майбутньому, а війна стане лише ще однією сторінкою нашої нелегкої історії…