В Маріуполі можна було вижити, якщо не виходити з підвалу. Люди згуртувались, щоб не вмерти з голоду. Але через відсутність зв'язку навіть не знали, коли потрапили в оточення

Мені 53 роки. До 2014 року я мешкав в Донецьку, неподалік аеропорту. Ми з Донецька виїхали 10 жовтня 2014 року. У нас в районі вже не було води. Йшли обстріли, велись бойові дії - потрібно було виїжджати у більш безпечне місто. Ми виїхали у Маріуполь. 

А 21 березня 2022 року нам довелось залишити Маріуполь. Ми перебували неподалік «Азовсталі», на Лівому березі. Просиділи у підвалі фактично місяць, вже неможливо було там знаходитись. Не було ні води, ні світла, ні зв’язку, плюс постійні обстріли. 

8 березня випав сніг, і дівчата були дуже раді, бо сніг можна було натопити. Ми готували на кострах. Воду добували в пожежних резервуарах біля школи, іншої води не було.  

Шокувало те, що у нас не було зв’язку, і ми не знали, що взагалі трапилось, що ми вже в оточенні, нас взяли у кільце і нам ніхто не допоможе. Якби знали, то виїхали б раніше. Ми очікували, що все завершиться. 

У нас не було жодної інформації, що коїться в Україні. Навіть приймачі не ловили сигнал, тільки російські новини. Все глушили. Не було електроенергії, а батареї сідали.      

Найстрашніше - це обстріли. Коли люди виходили з підвалу - хтось перекурити, хтось їжу приготувати - вони отримували поранення, а хтось навіть гинув. Всі розуміли, що смерть близько. 

У нас в підвалі були малі діти з молодими батьками, десь до 30 років. Вони пропонували: «Хто буде виїжджати, то поїхали. Ми збираємось, бо далі неможливо. Діти малі, а вже нічого немає, та й скільки тут ще сидіти? Давайте виїжджати з лівого на правий берег, а далі буде видно». 

Коли ми виїхали, наші документи вже перевіряли російські військові та «ДНР». На виїзді з Маріуполя вже було все окуповане. Дуже довго добирались. 

Ми добу їхали до Бердянська. Ще добу їхали до Токмака, там переночували у дитячому садку. Добрі люди нас прийняли, нагодували, і на другий день ми були у Запоріжжі. А там уже нас чекали в «Епіцентрі». Теж нагодували, позаписували, що ми виїхали з Маріуполя. Там було оформлення. 

Ми зараз у Києві, бо тут можна було знайти роботу. Ми до цього і на Закарпатті були, і на Вінничині, і в Черкасах, то дуже важко з роботою. Київ велике місто, завжди є робота, тут можна заробити на життя. 

Наші батьки вже старі. У минулому році мій батько і тесть померли в Донецьку, там залишилась лише мати дружини. Їй під 80 років, їй переїжджати важко. Діти наші за кордоном. Ми тут самі з жінкою. 

Спочатку я думав, що війна ненадовго - люди в Росії одумаються і почнуть впливати на своє керівництво. Але за два роки нічого не трапилось. Значить, і не трапиться, тому не знаю. Живемо одним днем: прожили - і добре, дякувати Богу. Нашій країні дуже важко перемогти цього звіра.