Я прокинулась, як звичайно, збиралась до школи. Мама мені сказала: «Куди ти збираєшся? Почалась війна». Я подзвонила подрузі - в той же момент почула перший вибух і все зрозуміла. 

Ми готували запаси і намагались не панікувати. Купили трохи їжі. 2 березня виключили зв'язок, тоді вже води не було. Згодом відключили світло і газ. 

Під час обстрілів, було найстрашніше думати про те, що раптом зараз прилетить в наш дім - і я залишусь без всієї сім’ї. А ще мені стало дуже страшно, коли відключили газ -  я злякалась, що якщо ми не помремо від снарядів, то помремо з голоду. 

Вирішальним моментом стало те, що прилетіло декілька снарядів в будинок, де ми були з сім’єю. Ми розуміли, що не можемо продовжувати там жити, це дуже страшно. 

Я закінчувала школу, в мене був випускний клас, треба було щось думати. Тоді ми вирішили, що потрібно виїжджати.

Мій тато мешкав неподалік Маріуполя. Він приїхав в кінці березня і забрав мене й маму. Ми жили в селищі два тижні. Потім почалась фільтрація, рашисти перевіряли документи. Тоді ми зрозуміли, що потрібно їхати, бо можемо взагалі там залишитись і не виїхати.

Ми виїхали у Словенію, пів року я жила там. Я не змогла там прижитись, почувала себе некомфортно, і це було дуже важко морально. Влітку я вирішила повернутись в Україну. Тато залишився вдома через сімейні обставини, бабуся з дідусем теж, а ми з мамою - в Києві. 

Звичайно, хочеться, щоб війна закінчилась якнайскоріше. Раніше я була налаштована оптимістично. Зараз, дивлячись на ситуацію, я вже не думаю, що війна закінчиться скоро. Але вірю, що ми переможемо. Я не хочу вірити, що будуть якісь перемовини, а хочу, щоб був справедливий фінал в нашу сторону.