Ошкало Юрій, 10 клас, Вишенський ліцей імені Анатолія Дячука

Вчитель, що надихнув на написання есе — Георгієвна Ніна Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна – це не лише статистика втрат, руйнувань і перемог на полі бою. Це ще й тисячі особистих історій, кожна з яких унікальна, болюча та незабутня. Для мене ці 1000 днів стали справжніми випробуваннями, але також і можливістю пізнати себе, свої сили та зміцнити віру в майбутнє. Мій шлях війни – це шлях змін, втрат і розчарувань.

Початок війни — це шок і страх. Це розгубленість і нерозуміння того, що відбувається.

Коли війна розпочалася, це здавалося чимось далеким, чимось, що не може торкнутися мого життя. Спочатку були лише новини, короткі повідомлення, чутки. Пам’ятаю, як важко було повірити, що це справжня війна. Я прокидався вранці й думав: “Не може такого бути, не може…” Потім повертався до стіни і відсторонено дивився на килим, при цьому нічого не бачачи і не чуючи. А ще пам’ятаю, що весь час тримав телефон поряд навіть уночі, щоб бути готовим до будь-якої події. Намагався зрозуміти, що робити далі, що буде завтра.

Однак із кожним днем ситуація ставала все гіршою. Перші вибухи, руйнування, перші новини про загиблих.

Раптом війна перестала бути чимось далеким – вона підійшла близько до моєї будівлі, стала частиною мого внутрішнього світу. Старе безтурботне життя було враз втрачено, і це зробило мене більш врівноваженим та мудрішим.

З перших місяців війна почала забирати з мого життя речі, які здавалися непохитними: школу, друзів, юність, звичний ритм життя та найголовніше — думки про щасливе майбутнє. Усе це враз зникло. Люди, яких я знав роками, почали виїжджати за кордон у пошуках безпеки. Мої батьки також стали замислюватися над тим, щоб залишити рідний край. Так і сталося. Спочатку тато вивіз нас у Польщу, де ми чекали на візу до США. Однак я хотів додому, думки про Батьківщину, про її тяжку долю не покидали мене ні на секунду.

Я постійно картав себе та своїх близьких за те, що змусили нас із сестрою виїхати з України. Але тепер розумію, що батьки хотіли безпеки для нас, турбувалися про наше фізичне та психічне здоров’я.

Девʼять довгих місяців за кордоном… Ні я, ні мама не витримали розлуки з Батьківщиною та повернулися назад. Коли перетнули кордон, на душі стало спокійно. З радістю переступив поріг будинку і ледь не заплакав. Але з кожним днем ставало все очевидніше, що старого життя більше немає. Вибухи, сирени, укриття стали новою реальністю. Кожна розмова з друзями чи родичами починалася зі слів: “Як ти? Все добре?” Це було нове життя – життя у війні.

Однак разом із втратами з’явилося щось інше. Я побачив неймовірну силу єдності серед чужих людей.

У часи найбільшої небезпеки ми, українці, як ніколи, стали ближчими один до одного. Незнайомі люди ставали друзями, сусіди – родичами. Волонтери працювали день і ніч, щоб допомогти тим, хто найбільше цього потребував — героям, які захищають нашу країну. Я також долучився до цієї допомоги, ще коли був за кордоном, а потім продовжив цю справу в Україні.

Волонтерство стало моїм способом не лише допомогти іншим, а й зберегти власну силу духу, чистоту в голові. Це був мій спосіб боротися з безпорадністю та відчуттям, що я нічого не можу змінити. Кожна передана допомога, кожне добре слово, сказане тим, хто страждав та цього потребував, робило мене сильнішим.

Пройшло вже 1000 днів війни. Це багато чи мало? Кожен день тягнув за собою нові виклики, але також і нові перемоги.

Війна навчила мене цінувати кожен момент, те «як було добре до цього», кожну посмішку близьких. Вона показала, наскільки важливі людські зв’язки, підтримка та єдність. Хто справжній товариш, а хто — ні.

Мій шлях війни – це шлях пошуку надії в найтемніші часи.

Так, я втратив багато, але водночас здобув нове осмислення свого життя. Я зрозумів, що справжня перемога – це не лише перемога на полі бою. Це тріумф над своїм страхом, відчаєм і безсиллям.