Мараренко Анна, Козацький ліцей Старокозацької громади Білгород-Дністровського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Долготер Олена Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Ці два з половиною роки війни пролетіли дуже швидко, але кожен день мені було страшно від думки, що я не прокинусь вранці. В перший день війни було не зрозуміло, що це таке – війна, але був страх за рідних, які живуть в інших містах і селах. І хоча я живу в глибокому тилу та не бачила тих жахіть, які бачили мої однолітки, мені все одно було дуже страшно.

Співчуваю тим людям, які втратили близьких і рідних, у кого зруйновано будинки, знищено те, що вони будували все своє життя.

Я хвилююся за свою сестру, яка живе в Одесі разом з родиною, особливо, коли чую сигнал повітряної тривоги. Сподіваюсь, що вони будуть дуже обережні та ми обов’язково ще зустрінемось. Коли відбуваються повітряні атаки на Одесу, ми теж це чуємо, в голову лізуть тривожні думки про те, що там живуть мирні люди, які зараз у великій небезпеці. Але батьки мене підтримують та заспокоюють.

Я вдячна нашим захисникам, які ціною власного життя боронять нашу країну, захищають наших людей, допомагають їх евакуйовувати з тих населених пунктів, які вже майже повністю зруйновані.

Я дякую нашим збройним силам за те, що маю можливість ходити до ліцею, бачитися з друзями, разом з ними проживати ці непрості, важкі часи нашого життя.

За ці два з половиною роки я зрозуміла, що на світі є дуже багато злих людей, але так само є й багато добрих. Є ті, хто руйнує, а є ті, хто відбудовує; є ті хто знищує, а є ті хто рятує. Дуже хочеться жити у світі добра й позитиву. Я вірю, що ця страшна війна колись закінчиться, але знаю точно, що пам’ятатиму ще довго свої відчуття від сигналу повітряної тривоги. Коли чую сирену, то чітко розумію, що в ці хвилини десь біда, десь руйнування, гинуть люди.

Дуже рідко були дні без тривог і тоді здавалося, що війна – це просто якийсь жахливий сон, який приснився мені.

Раніше я скаржилася на те, що батьки мене не розуміють, що не купують мені те, що я хочу, мене дратувало те, мама змушувала мене їсти корисну їжу, при цьому забороняючи фаст-фуд. Іноді мене дратували мої однокласники, друзі, рідні брат і сестри. Але зараз я ціную кожен день, проведений з родиною, я обожнюю своїх однокласників, ще більше почала цінувати своїх друзів. Тому що розумію – у когось немає дому, їжі, особистих речей, у когось загинули батьки чи близькі люди. Я почала ще більше цінувати життя.

Війна закінчиться, але я пам’ятатиму її все життя, тому що це те, чого не повинно бути ніде на планеті. Усі люди мають жити в мирі й взаєморозумінні.