Шейко Софія, учениця 8 класу Веселодолинської гімназії - філії Великокринківського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жакун Віра Іванівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року…Я сподівалася, що як завжди встану, поснідаю і піду до школи. Та той жахливий ранок розпочався зі звуків, які я, навіть, спочатку не до кінця розуміла. Мені здалося, що то був грім. Вибух… Ще один…Третій…Що це? Невже це те, що я думаю? В наш час! Хіба таке можливо! Та ні…

«Мамо, що це?» Я забігла до маминої кімнати зі сльозами на очах. «Доню, це тобі почулося!»

Тиша… Ніби обійшлося. «Мабуть, дійсно почулося» - подумала я. Час іти до школи, бо автобус забирає без запізнень. А на душі хвилювання. Вже на зупинці подрузі зателефонувала мама і наказала негайно повертатися. Через хвилину дзвінок від моєї мами, щоб я швидко йшла додому.

Іду… Потім біжу…Навколо у паніці біжать люди. Ще зовсім трохи. Доходжу додому і чую дуже сильний вибух.

Війна. Почалася війна. Справжня війна, яка принесла кров, страх, страждання, смерть. Цей день став найстрашнішим не тільки для моєї родини, а й для всіх українців.

Існує прислів’я: «Нема краю ріднішого від рідного». Його не вибирають, як не вибирають своїх батьків. Це скарби, даровані Богом. Скільки років наш народ не знає спокою: був підкорений то турками, то поляками, то німцями, а тепер ще й росіянами.

Війна… Тата немає вдома. На той момент він працював у місті Буча. Що робити? Куди бігти? Почали ховатися у підвал. Дуже страшно було сидіти там у холоді, чекаючи відбою тривоги. Але найстрашніше – це ніч. Лежиш і думаєш: потрапить ракета у дім чи ні.

24 лютого росія повністю зламала наше життя. А як це жити під час війни? Важко… Це найжахливіше, що могло статися в житті людини. Постійний страх, недоспані ночі і єдине запитання «Кому потрібна ця війна?»

Моє серце завмирало, коли я чула свист ракет та гуркіт танків. Боляче було дивитися, як люди залишалися без даху над головою. Школи, до якої поспішала дітвора, вже немає. Та найстрашніше – смерть людей. Щоб вберегти своїх дітей, багато сімей повиїжджали з міста.

А ми чекали і думали: «Може, вже скоро все скінчиться?» Чекали, майже, три місяці. Не скінчилося.

9 травня наша сім’я покинула рідне м. Сіверськ, рідний дім, ВСЕ. Але прийняли рішення залишитися в Україні. Ми зібрали найнеобхідніше та поїхали на Полтавщину, щоб знайти тишу, адже на першому місці для нашої родини було життя. І хоча, здається, ми знаходимося не в зоні бойових дій та почуття тривожності залишається зі мною. Болить душа за мою країну, за моє місто, за друзів, за воїнів.

Мій двоюрідний брат не залишився осторонь подій в Україні, взяв до рук зброю та пішов захищати країну. Він – справжній ГЕРОЙ! Я ним дуже пишаюся і хвилююся за нього. Головне, щоб залишився живим, бо звістка про його поранення наповнила моє серце жалем і страхом, що ми можемо його втратити.

Я – УКРАЇНКА! Дуже пишаюся цим! Щиро вірю, що Україна переможе. Неодмінно переможе! По-іншому і бути не може. Ми сильний народ і маємо найсильнішу зброю – любов до рідної землі. Війна… Триває вже довго… Та сподіваюся, скоро закінчиться.