Коли почалася війна, я спочатку не могла повірити, що все це справді відбувається. Пішла відразу у погреб. Здавалося, що це якийсь страшний сон, від якого можна прокинутися. Але згодом страх став реальнішим. Вибухи були всюди. Здавалося, вони ніколи не перестануть.

Поступово відключилося світло, потім зникла вода, а газ вимкнули зовсім. Магазини закривалися, аптеки перестали працювати — довкола була порожнеча і тиша, сповнена очікуванням нового вибуху.

Було холодно та самотньо. Обстріли були дуже сильними. Я намагалася знайти сили та надію, думати та вірити, що колись усе закінчиться. Мені стало ясно, що якщо я залишусь, я можу не витримати. Тоді я вирішила поїхати, залишити все, що знала і любила, щоб врятувати себе.

Мене вивіз зять на Черкащину. Згодом я повернулась, коли росіяни відійшли. Поки моя хата стоїть, у мене все є.  Чекаю миру та перемоги.