Андріяш Світлана, вчитель, Новокиївський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Каланчацької селищної ради Херсонської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Прокинувшись вранці 24 лютого 2024 року від сильних вибухів, я не могла зрозуміти, що сталося, але через деякий час пролунав дзвінок і я дізналася від сина, що розпочалася повномасштабна війна у нашій країні.  Я сиділа на ліжку приголомшена, не знаючи, що робити, куди бігти? Вибухи були поряд, дрижала земля, торохкали двері та вікна. Було страшно… Розмови про війну ми чули, але коли вона увірвалася до тебе в домівку, то важко зорієнтуватися. Поряд був молодший син, в його очах читався страх.

Він не скиглив, не плакав, тільки запитував: «Мамо, ми помремо?». Від цих слів було дуже моторошно і я розуміла, може статися що завгодно, але все ж старалася заспокоїти сина, а можливо і себе.

Про війну часто розповідала бабуся, їй боляче було від спогадів про своє дитинство, яке вона вкрала. Було холодно, голодно і скрутно. Бабуся завжди казала: «Хай би як важко жити, аби тільки не було війни». І ось це страхіття на порозі. Пам’ятаю сльози в очах моєї бабусі і так щемить серце. Бо для неї це друга війна. А ще більше переживань із-за того, що прийшлося залишити її на самоті з ворогом вдома.

Провівши в окупації довгих 20 місяців ми з мамою і молодшим сином вирішили покинути свою домівку, як це тяжко не було, і їхати у невідомість, з однією валізкою в руках, в яку вмістилося все твоє життя, туди, де тебе ніхто не чекає.

Все сталося тому, що син пішов до лав ЗСУ, а в окупації дуже тяжко тим людям у яких рідні на службі, бо це постійні тортури та контроль з боку ворога. Та й дуже тяжкий шлях наш до України пролягав з боку Росії через пункт пропуску «Колотилівка». Треба було пройти від нього майже три кілометри пішки сірою зоною, яка постійно обстрілюється, до села Покровки в Сумській області. Важко описати, що ми відчували поки перетинали його, дивлячись що узбіччя встелене речами інших людей.

Але дійшовши до нашого кордону, де вгорі майорів прапор - ми плакали від радості…   

І ось вже рік ми знаходимося як переселенці у Вінницькїй області, за цей час було дуже скрутно. Добре, що Бог нам допомагає через інших людей, які мають світлі душі і підтримують таких як ми. Війна увійшла майже в кожну родину: зло, смерть, сльози і страх. Будь-яка війна закінчується укладанням мирного договору, але в цей час гинуть люди і цього не повернути. Як мама, переживаю постійно за сина, тому що він стоїть на захисті рідної землі.

Війна лякає нас, але завдяки їй ми об’єдналися в одну велику родину, яку вже ніколи не зламати. Ми сильні Духом, і це - головне!

Звісно, важко жити в такий час, але життя не стоїть на місці, треба йти далі: захищати, працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне - не впадати у відчай. Війна навчила нас цінувати час, людей, щасливі моменти, підтримку, життя. Наші військові героїчно обороняють територію держави, жертвуючи собою, вони найхоробріші воїни в світі,  показують кожний день свою силу, міць, стійкість та волю. Я вірю у Збройні Сили України й твердо переконана, що перемога буде наша. 

Як говорила Ліна Костенко: «І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!». Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.

Україна ніколи не змириться з рабським становищем. Я думаю, що вже зійшло українське сонце, як колись напророчив Ічкерійський лідер Джохар Дудаєв. Багатством кожної держави являються її люди, вони своїми справами, винаходами, творчістю зміцнюють її. Тому  світ зовсім інакше подивився на Україну, зовсім іншими очима побачив Україну й українців. 

Наша нація незламна, сильна, дружня, талановита, розумна, працьовита, гостинна, щедра, співуча. Ніхто її не здолає.

Нам є чим пишатися, є заради чого жити. Наша країна підніметься з руїн, бо спільна робота допоможе побачити Україну сильною, успішною з яскравим майбутнім!