Сідорова Кира, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 85 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковтун Лариса Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів ... для когось це може бути просто число , а для мене - це тисяча днів, що розділили життя на «до» і «після». Ці дні стали для мене, як і для всіх українців, жорстким випробуванням і частиною дійсності, у яку важко повірити.

Це тисяча днів війни, тисяча днів страху , страждань, переживань і водночас надій і мрій на світле майбутнє.

Ранок 24 лютого 2022… Я прокинулась від вибухів. У будинку дрижали вікна. Що це? До кімнати зайшов тато, він похапцем вдягав форму: «Доню, війна. Нас бомблять. Мене терміново викликають на службу». Цього дня татко додому не повернувся, наступого також. Бомбардування Харкова посилювалися з кожною хвилиною. У місті дедалі все небезпечніше, багато моїх друзів разом з батьками поїхали.

Дзвінок від батька пролунав 1 березня: «Наш батальйон вирушає на фронт». Вночі знову сильно бомблять Харків, летіло все, що могло літати: гради, урагани, касетники.

Харківський вокзал нагадує безкінечний мурашник. Люди у страху і розпачі чекають евакуаційних потягів. Ми з мамою серед них, тих тисяч харків’ян, які вимушені шукати собі притулку по світах, їхати у безвість зі свого дому, свого міста, бо нас вирішили «освободити». Дочекалися потягу, ледь вмістилися у тамбурі. Кудись їдемо…

Так опинилися у Польщі. Знайшли прихисток у родині польських пенсіонерів. Невідомість, страх не відступають. Життя додають нечасті дзвінки від батька.

Мій тато - військовослужбовець , і вже тисячу днів він там, де війна не стихає,  а часом стає все жорсткішою. Батько завжди був для мене прикладом. Ще до війни він вчив мене бути сильною і не боятись труднощів. Татова присутність завжди приносила в дім відчуття захищеності й надійності. І навіть зараз, коли ми далеко один від одного, його вплив відчувається щодня.

Батько завжди мене підтримує, і навіть на відстані я відчуваю його турботу і силу.

Коли розпочалася війна, наше спілкування з татом змінилося. Ми розмовляємо не так часто, як хотілось. Але кожний його дзвінок для мене справжній подарунок. Тато ніколи не розповідає, що відбувається на фронті. Я знаю, це тому, що він хоче вберегти мене від зайвих хвилювань, замість цього він питає, як справи в школі , чим я займалася сьогодні і чи допомагаю  матусі. Іноді тато розповідає щось кумедне про своїх товаришів, як вони проводять час, коли є можливість перепочити.

Тато завжди каже : «Ми боремося за те, щоб ти могла жити в мирі і мати найкраще майбутнє». І ці слова надають мені сил. Кожен його дзвінок, кожна його порада зміцнюють мою впевненість, що все буде добре.

Мій шлях за цю тисячу днів був шляхом дорослішання й усвідомлення, що справжня сила полягає у здатності йти вперед попри всі труднощі. І я вірю, що цей шлях завершиться перемогою.