Зранку ми з чоловіком пішли до лікарні на перев’язку і побачили цілком зруйноване хірургічне відділення, в яке влучила ракета. А невдовзі туди почали привозити поранених військових. Так ми дізналися, що почалася війна. Перші десять днів вторгнення сиділи у погребі без світла, води та тепла. Вибухи були над нашими головами, кожну мить очікували прольоту прямо на себе.

Згадую 30 вересня, коли ми хотіли повернутися із Запоріжжя додому, а проклята русня обстріляла місце збору переселенців, випустивши шість снарядів поспіль по мирному населенню.

Це було моторошне видовище: навкруги трупи, поранені, палаючі автівки.

Мій зять з другом витягли пораненого водія і відвезли до обласної лікарні. Дорогою ще підібрали дівчинку 4-5 років, яку теж залишили в лікарні. Мене дуже зворушує ставлення людей один до одного зараз. Ця клята війна нас об'єднала, всі стали наче рідні брати та сестри: добре ставляться, співчувають, допомагають…

Усі речі, пов’язані з війною, залишились у напівзруйнованій квартирі. Ми виїжджали поспіхом. Окрім документів, одягу та собаки нічого не брали.

Зараз ми з чоловіком мешкаємо в Запоріжжі, донька із зятем - у Кривому Розі, син, невістка та онук - у Києві. А 86-річна свекруха залишилася на окупованій території у Василівці і це найважче, бо зв'язку з нею майже немає. Дякувати Богу, знаємо, що вона жива.    

Бажаю всім нам МИРУ і якнайшвидшої ПЕРЕМОГИ!