Анжела Сядра, 9 клас

Будинок дитячої та юнацької творчості Великописарівської селищної ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Курило Світлана Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мирне ранкове небо раптово розірвав вибух, змусивши мільйони людей покинути свої домівки. Світ прокинувся від реальності, яку ніхто не міг передбачити. Війна стала глобальною загрозою. Вона вторглася в кожну домівку і її наслідки тривають донині. Історія людства – це нескінченна низка воєн. Однак 24 лютого 2022 року світ став свідком події, яка нагадує найгірші сторінки минулого. Вторгнення Росії в Україну – це не просто конфлікт, а спроба переписати світовий порядок і відродити свої імперські амбіції.

7 березня 2022 року стало днем, який змінив моє життя. Для когось це був звичайний день, для когось – момент, коли війна перетворила їхні домівки на руїни. Того для снаряди влучали в житлові будинки, залишаючи мешканців без даху над головою, з болем і страхом у серці. 

Коли я прокинулася того ранку, небо було затягнуте хмарами, а повітря сповнене тривогою. Я не могла собі уявити, що цей день стане найгіршим у моєму житті. Коли стався вибух, здригнулися стіни і посипалося скло на підлогу. Одразу ж довкола запанував хаос. Летів пил і лунали крики. Вибух розкидав уламки по всій кімнаті. Ми сховалися у ванній кімнаті і намагалися захиститися від наступного обстрілу. Здавалося, час зупинився, і все, про що можна було думати - це вижити. Звук снарядів, що прилітали миттєво перетворився на оглушливий рев. Будинки, які стояли роками, в яких люди жили поколіннями, миттєво перетворилися на купи уламків. Це був момент, коли ми зрозуміли, наскільки крихким є наше життя і як швидко все може змінитися. Ми втратили свою домівку, але найголовніше було те, що ми були живі.

З березня 2024 року стала біженцями і моя родина, бо селище почали закидати КАБами. Від нашого дому до кордону з росією якихось 3-4 км. За один день зруйнували школу, аптеки, поліклінніку, поштове відділення, багатоповерхівки, підірвали мости, що з’єднували населені пункти.  Зруйнували життя… 

Ми, хто мав усе для нормального квітучого життя,  залишилися без домівок, без одягу - усього, що наші батьки надбали роками, щоб жити у достатку.

Того дня я зрозуміла, що війна – це не просто абстрактні телевізійні новини чи заголовки в інтернеті, а реальність, яка руйнує людські життя. Війна приходить раптово і руйнує все на своєму шляху – домівки, мир, плани на майбутнє. Ми на власні очі вони бачимо, як міста, що колись були сповнені радості і життя, перетворюються на руїни. А звичайні люди стають біженцями. Незважаючи на весь біль і втрати, ми не здавалися - допомагали один одному, ділилися останньою їжею і ризикували власним життям заради порятунку інших. Нас об’єднувало бажання вижити і відстояти свою свободу.   Війна позбавила мене відчуття безпеки.
 

Сьогодні навчилася посміхатися і цінувати кожну мить, проведену з близькими. Якщо раніше я мріяла про мирне життя,   тепер я мрію про мир у всьому світі.  За ці 1000 днів війни я зрозуміла, що жити треба сьогодні і зараз, підтримувати батьків, своїх рідних, знайомих. 
 

Я знаю людей, які ніколи не тримали зброї в руках  - стали на захист своїх домівок. Волонтери, медики та рятувальники… Всі вони працюють без відпочинку. Війна все ще триває, а ми ще довго будемо відчувати її наслідки.

Жоден ворог не зможе зруйнувати нашу віру в свободу і справедливість. Це важка боротьба, але разом ми навчилися не здаватися і продовжувати вірити в краще майбутнє, яке обов’язково настане.