Раміханова Камілла, 11 клас
Бахмутська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №18 ім. Дмитра Чернявського Бахмутської міської ради Донецької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Мироненко Ірина Володимирівна
 
Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Прокинувшись двадцять четвертого лютого, я зрозуміла, що до школи мене ніхто не збудив. Збентежена цим фактом, я пішла до сусідньої кімнати, звідки чувся голос матусі. Вона розмовляла з кимось по телефону і виглядала стривоженою та розгубленою. 
— Що сталося?
— Війна почалась…
 

Ми просто не могли повірити в це, але в тому, що ситуація серйозна, впевнились уже наступного дня, коли через нашу вулицю почали рухатись колони військової української техніки. 

Через тиждень після початку війни, першого березня, коли стало дуже гучно від вибухів з боку Волновахи, мешканці нашої вулиці почали облаштовувати  сховище – підвал у занедбаному будинку.
***
Вночі другого березня я схопилася з ліжка через вибух. Було враження, що вакуум,  та все село злетіло в повітря. Вуха позакладало. Мати майже втратила свідомість. Швидко одягнувшись, я з матусею та бабусею побігли до підвалу. На вулиці замиготіли вогники – сусіди також поспішали до сховища, у якому ми просиділи до ранку. Вдень з’ясувалося, що на сусідню вулицю впала ракета, що, на щастя, не змогла вибухнути повністю. Це була “Точка-У”. 

В ніч з восьмого на дев’яте березня мені наснився сон, де мене та мою родину ведуть на розстріл. Прокинувшись, я спробувала відігнати жахливі думки та картини зі сну. Це мені вдалося, але не надовго. 
 

З самого ранку можна було побачити сполохи та червоне марево  край села. Чулися гучні вибухи. Тоді й стало зрозуміло, що цього дня буде битва за Красну Поляну. 
Мати довго не могла вирішити, де нам залишатися під час захоплення села. До підвалу йти було небезпечно, бо в разі прямого влучання нас могло завалити залізобетонними плитами. У нашому дворі було два будинки: в одному жила моя родина, а в іншому родина дядька. У другій будівлі була кімната, обнесена іншими кімнатами. Ось там ми всі й зібрались.
 

Бій почався опівдні. Ракети летіли одна за одною. Безліч вибухів, що були дуже гучними. Складалось враження, що всі снаряди вибухають на нашому подвір'ї. Було дуже страшно.
 

Обстріл тривав до вечора. Коли все затихло, ми побачили у вікно велику колону із ворожою символікою… Дев’ятого березня село Красна Поляна було окуповано. 
Було вже пізно, і ми з мамою та бабусею пішли до своєї оселі. Ми вже були на ганку, коли почули різке “Стой!”, сказане ворожою мовою. Обережно обернувшись, ми побачили російського військового, що тримав автомат, спрямований на нас.
— Руки вверх! По одному ко мене!
Ми завмерли в нерішучості.
— По одному ко мене, я сказав! – голосно повторив військовий.
— Я вже стара, перша піду, – з такими словами з місця зрушила бабуся. Поки вона рухалася, військовий тримав її на прицілі.
Перед очима промайнув віщий сон. Ми з мамою пішли слідом за бабусею, за нами теж слідкувало дуло автомату.
 

Не знаю, навіть, ким треба бути, щоб спрямувати зброю на трьох беззбройних жінок з наміром вбити. Я справді думаю, що все скінчилося б нашою смертю, якщо б мати не зупинила військового, запевнив, що ми не  загрожуємо.
 

Електрики не було, бо під час обстрілу було пошкоджено багато стовпів та ліній електропередачи. Воду брали з колодязя. Кожного дня громихало зі сторони Великої Новосілки, Степного, Вугледару. Ворожі літаки-винищувачі та гелікоптери пролітали над селом. Так пройшло майже два місяці. Не визнаючи окупаційної влади, ми з мамою вирішили при першій можливості виїхати до Баку, де в нас живе багато родичів. Це нам вдалось двадцять другого квітня. На жаль, виїхати на територію, підконтрольну Україні, було не можливо. Але нам вдалося вилетіти до Баку, де ми перебуваємо і зараз. 


Я дуже сумую за Батьківщиною та сподіваюсь, що наше село буде звільнено від окупантів, і ми зможемо повернутися.