Сацюк Вікторія, 11 клас, Біленьківський ліцей «Лідер» Біленьківської сільської ради Запорізького району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стельмах Світлана Михайлівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я дуже гарно пам’ятаю той перший день, повномасштабного вторгнення в Україну. 24 лютого, а саме у четвер 2022 року, коли під ранок ворог атакував місто Київ, про це ми дізналися в час, коли о сьомій ранку збиралися до школи. На той час ми були дітьми, які ходили ще до восьмого класу, ми навіть не могли уявити наскільки важкий час настав для нашої країни. Час який розділив наше безтурботне, щасливе дитинство з війною, на до і після.

Я добре пам’ятаю як вранці 24 лютого над нашим дахом пролетів літак, як вся наша родина злякалася і не знала що робити, як в той час я стояла посеред хати з питанням: “Так в школу йти чи ні?”

Тоді я ще не могла повірити в те що сталось, мені здавалося то якесь тренування. Пам’ятаю як у ніч 23 на 24 лютого ми з однокласниками сперечалися на цю тему, буде війна чи то невдалий жарт. Досі згадую, яке  гарне в нас було життя до війни: ми кожного дня гуляли з друзями, залюбки ходили до школи. З настанням війни ми з родиною почали проводити більше часу разом (хто знає що буде наступного ранку?) Коли взимку почали вимикати світло, ми з родиною старалися не помічати вибухів, які лунали на подвір’ї, під світлом ліхтаря ми грали в настільні ігри.

З першого дня повномасштабного вторгнення мій батько пішов захищати нашу країну від ворогів, кожного разу коли він не виходив на зв’язок, я намагалася не думати про щось погане. Завжди знала, що він впорається з будь-чим.

Я дуже вдячна кожному воїну, хто попри свій страх, мужньо захищає нашу країну, охороняє наше життя. Завдяки їм ми маємо змогу спати в свої ліжечках, жити на своїй батьківщині. Я завжди проживала в селі та залишаюсь тут і зараз. Ніколи ми не могли собі навіть уявити, що наше село стане під прицілом у ворога під ракетами та дронами , що воно буде під обстрілами. Якось ми ще були на вулиці вечері, коли ворог почав обстріл. Ми бачили, як летіли ракети, чули як кричали люди,  як вони втрачали своїх близьких.

На цей час ми вже підлітки, ми стали дорослими занадто рано. Ми ще мали змогу ходити в садочок, закінчили 9 класів, цьогоріч закінчуємо  школу. Мені  шкода тих дітей, які не змогли піти до садочку, а першокласники навчаються дистанційно.

Кожного ранку о 09:00 хвилина мовчання. Болить душа за тих, хто віддав життя за рідну землю. Серце зупиняється, коли я бачу воїнів, адже більшість з них вже на небі, вони вже більше не повернуться додому, до сім’ї, матері. Більше не зможуть обійняти своїх синів, діти більше не побачать свого щасливого батька, який привіз їм подарунок.

Я впевнена, що наші воїни не допустять, щоб нашої вільної могутньої держави не стало. Вірю в наші Збройні Сили України.

Кожна сім’я, яка має когось у пеклі війни, готова віддати все, аби тільки ще раз мати змогу побачити рідні очі. Навіть коли закінчиться війна, ми не зможемо жити так, як раніше. Ми більше не будемо такими щасливими, які були до війни.

Хочу поділитися своїми думками про своє життя. Я учениця одинадцятого класу, з сьомого класу ми вже не ходимо до школи, почали вчитися онлайн. Спочатку була звичайна пандемія, а потім вже війна. Зробивши висновок з того скільки я навчаюся в онлайн режимі, я розумію які ми досягли знання та наскільки опрацьована програма за ці роки. І що робить держава під час війни для нас НМТ за яким ми повинні тепер здавати 5 предметів. В цьому році мені проходити  НМТ, без цього ніяк. Я переглянула вузи та ціни за навчання, проживання в гуртожитку. Дійшла висновку, що дійсно наші котики праві, не дуже зрозуміло, за що вони віддають своє життя.