Мороз Анна, 10 клас, Одеський ліцей № 4

Вчитель, що надихнув на написання — Тетяна Олександрівна Жолонківська

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Про що в сучасному світі мріють діти? Про друзів, подорожі, гарні оцінки, любов та безтурботне життя, наповнене новими відкриттями. Але, на жаль, у дітей України таку можливість вкрали. 

Замість спокійного сну ми кожну ніч жахаємось від будь-якого гучного звуку, з надією, що це не чергова ракета, яка пролітає над будинком, а замість веселих прогулянок на вулиці – змушені ховатись у сховищах або звичайних підвалах.

Моя історія війни почалась ще з 2014 року в Луганську. Тоді я була маленькою дівчинкою, яка з нетерпінням чекала нового дня, аби зранку зустрітись зі своїми подругами в дитячому садочку, а ввечері піти з мамою в парк годувати голубів і кататись на велосипеді. У мене навіть думки не з’являлось, що війна може зруйнувати моє щасливе життя. Я думала, що вона існує лише в історичних фільмах і книгах, та ніяк не в реальності. Але ось настав цей день: навколо чутно постріли і десь неподалік вибухи.

До сих пір пам’ятаю перелякані очі батьків, плач молодшої сестри і те, як з кожною хвилиною все більше й більше наростало відчуття тривоги.

Ми поспіхом збирали найнеобхідніші речі та вирушали далеко від рідного міста, в Старобільськ до родичів, маючи надію повернутися назад через кілька днів. Промайнуло декілька місяців, прийшла осінь, а моя сім’я так і не потрапила додому. З настанням холодів ми зрозуміли, що теплих речей у нас немає, проте, на щастя, добрі люди допомогли нам з одягом і підтримали у важкі часи.

Незабаром батьки вирішили переїхати до Одеси, щоб почати нове життя. Але тут ми зіштовхнулись з новими труднощами: було важко орендувати житло, бо багато хто відмовляв переселенцям, особливо з маленькими дітьми. Не дивлячись на це, ми поступово освоїлися в новому місті. Я пішла у школу, знайшла чудових друзів, а на моєму обличчі знову почала з’являтись щира радісна посмішка. «Невже весь цей жах закінчився?»- думала я, але доля готувала нові випробування.

24 лютого 2024 рік – дата, що змінила життя мільйонів українців. З початку повномасштабної війни я не раз ночувала у сховищі, ховалась у підвалах, постійно стежила за новинами, переживала за родину, боялась, що все повториться знову і прийдеться покидати Одесу, яка вже стала мені рідною домівкою. Одним з найстрашніших спогадів був вибух у супермаркеті навпроти мого будинку. Це сталося посеред ночі. Ми не встигли спуститися в укриття, бо моя маленька сестричка так міцно спала, що мама не змогла її розбудити. Моя родина і я сховалися у ванній кімнаті, яка, на нашу думку, була найбезпечнішим місцем у квартирі.

Вибух був настільки сильним, що в нас зламалось вікно і вхідні двері, з підвіконня попадали квіти, а кіт забився в кут та тремтів від кожного звуку.

Ніколи не забуду той страх, що охопив мене в цей момент.

У такий неспокійний час я вирішила, що не можу сидіти склавши руки. Тому почала відвідувати волонтерські заходи та намагалась допомагати іншим людям, які опинились в такій самій ситуації, як і я колись.

На вокзалі роздавала їжу переселенцям, які тікали від обстрілів, робила окопні свічки для наших воїнів та проводила майстер класи маленьким дітям. 

А також повністю перейшла на українську мову, адже вона зберігала тисячолітню історію та традиції моєї Батьківщини. Зрозуміла, що страх не може зламати мене і я готова подолати усі труднощі заради свободи і мирного життя.