Моргунова Юлія, 9-б клас, Костянтинівський заклад загальної освіти І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання — Фіщенко Юлія Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ось і все закінчилось. Надувні кульки, подарунки, сміх і радість.

Мій дванадцятий День народження в мирній Костянтинівці. Всі веселилися, бажаючи мені щасливої долі. А на ранок ми прокинулися від вибухів, нам оголосили, шо почалася війна.

Пригадуючи той морозний, сумний ранок, я думала про те, що війна в моєму Донбасі вже йшла з 2014 року. Все плуталось в голові. Тривожні батьки, дідусь прийшов до нас і дорослі довго говорили на кухні. Навчання в школі стало дистанційним. Ми – підлітки, яким хотілося живого спілкування , перестали виходити на вулицю. Все стало сірим та сумним. Друзі почали роз′їжджатися по різним містам нашої країни, хтось їхав за кордон. Нестерпно важко було бачити, як плачуть дорослі.

Постійні тривоги…Перелякані люди…

Супермаркети, аптеки перестали працювати, великі магазини вивозили все з міста, почався хаос. 

Але найстрашніше все було попереду…

Тринадцятого липня 2022 року о п’ятій ранку вибухнув страшенний вибух. Прилетіло біля нашої рідної школи. Постраждав і будинок дідуся, що мешкає біля школи.

В будинку вилетіли всі вікна, і дідусь переселився в нашу квартиру. Вибухи, прильоти касетних бомб і вражих ракет не давали жити і навчатися спокійно. Життя стало нестерпним. Літо та осінь 2022 року були дуже складними. В нашому місті не було не світла, ні води, ні газу. 

Але ми навчились жити. Ми намагалися вижити… Допомагали один одному, як могли. Навчилися людяності!

13 березня 2023 року стався найстрашніший вечір в моєму житті. Касетні снаряди вибухали по всьому місту, і останні ракети прилетіли в наш будинок. Одна пробила три поверхи сусіднього під’їзду, в цю мить було дуже страшно, ми не знали що трапилось було відчуття що руйнуються стіни мого будинку.

Було чути крики, падіння скла. Коли все стихло і ми отямилися, ми дізналися що сусіди загинули. 

І батьки вирішили виїхати з міста.

Переїзд до Одеси був і порятунком, і випробуванням водночас. Нове місто, нові люди, нове життя. Перші дні, ми просто ходили вулицями міста, ми вже забули, що це можливо. Дивлячись як діти безтурботно грають на дитячих майданчиках, я трішки забувала, що в країні війна. А ще в Одесі є море, яке дає спокій. Воно стало моїм другом.

Дивлячись на хвилі я згадую щасливі митті свого дитинства, коли на морі ми просто відпочивали, а не бігли від війни.

Я не хотіла переходити в інший навчальний заклад. Тут мої друзі, вчителі і саме головне – віра в скорішу перемогу і повернення в рідне місто. Але на жаль ця віра зникла 10 червня 2024 року, коли мій будинок в якому я народилася і жила до 13 років, розгромили разом з АТС. Найстрашніше – це втратити свій дім. Той самий будинок, де кожен куточок був рідним, де пройшло моє дитинство. Будинок в якому мама готувала смачні торти, тато облаштовував комфортне життя, де завжди було спокійно і затишно. Більше цього не буде ніколи. Біль, сум, сльози. Але життя триває!

Життя в Одесі під час війни – це постійний пошук балансу між страхом і надією. Повітряні тривоги стали частиною нашого життя, а укриття – другим домом.

Війна змінила моє життя назавжди. З тієї миті, коли вона увірвалася в мій 12-й день народження, я була змушена подорослішати набагато швидше. Тепер, озираючись на ці 1000 днів війни, я розумію, наскільки іншою я стала. Мої спогади про мирне життя в Костянтинівці здаються далеким сном. Тепер я знаю, що означає справжня сила. Вона не в тому, щоб не боятися, а в тому, щоб жити далі, попри страх.