Сальнікова Катерина, 7 клас, Попаснянський ліцей №20

Вчитель, що надихнув на написання — Романова Вікторія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я Катерина, мені 12 років, я з маленького, але затишного міста Попасна, якого на сьогодні більше не існує… Вирішила написати це есе тому, що тема війни болить мені, як і всім.

Перші дні повномасштабного вторгнення були дуже важкі, саме морально: було багато переживань та тривожності, атмосфера була дуже напружена. Але ми всі вірили в те, що до нашого міста не дійде війна, або що ми посидимо у підвалі пару днів та повернемося додому. Але, на жаль, це торкнулось і нас. Перші вибухи були дуже страшні! Це було щось таке неочікуване і в той же момент дивне! Дивне тому, що раніше я такого майже не чула та і не зовсім розуміла наслідків цих звуків.

Я дуже змінилась за ці 1000 днів війни. Напевно, більше в поганий бік…

Я стала менш креативною, в мене відсутня мотивація щось робити.

При цьому я можу зазначити і  гарну зміну: я можу об’єктивно оцінити ситуацію, стала відповідальнішою та цілеспрямованою, почала цінувати те, що мені дають. А ще я зрозуміла ціну родини.

Моїми героями у той час стали мої рідні. Якщо б не вони, то я не знаю, що робила б протягом всього цього часу. Мене дуже підтримував брат! Дивно, але ми з ним ніколи до цього не були близькими, проте, не зважаючи на те, як йому самому було важко, він намагався захистити і вберегти мене  від усього жаху, який відбувався навколо. Відволікав, розважав, намагався жартувати, навіть закривав мені вуха, щоб я не лякалася гучних звуків. Ще мої герої — це мої батьки! Вони змогли вивезти нас з цього пекла, попри все.

Ми їхали по замінованому мосту, бігли на евакуацію, коли ворог атакував нас ракетами та іншою зброєю, вибігали з домівки, яка горіла…

Тоді я навіть і уявити не могла, що бачу свою домівку востаннє і що  більше ми сюди не повернемося.

За період війни люди змінилися. Багато хто став волонтерами, почали допомагати один одному. Війна згуртувала людей в одне ціле, але, на жаль, це стосується лише тих, кого вона стосується. Як переселенка, я відчуваю деяке не дуже добре ставлення, тому що чомусь нас звинувачують у війні, а багато хто просто не розуміє нашого становища. Але більшість людей дійсно є справжніми і щирими: вони волонтерять і допомагають людям, які потрапили у складні ситуації, допомагають нашим військовим. І це дуже добре!

На сьогодні в мене все добре, можна так сказати. Я вже відпустила всі свої страхи та намагаюся не згадувати пережите. Я щиро вірю та маю надію на перемогу. І лише разом ми можемо подолати усі труднощі на нашому нелегкому шляху, українському  шляху.