Руденко Єва, 10 клас, Козачелагерський опорний заклад освіти Олешківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Ільвовська Тетяна Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року у нашому селі розпочався з гучних обстрілів, а по обіді ми були вже окуповані. Ввечері знову прогриміли вибухи, ворог вдарив  градами по нашій громаді.  Не обійшлося без руйнувань та навіть жертв. Всю ніч ми ховалися в підвалі, і там зрозуміли, що розпочалася справжня війна. Від цієї думки стало моторошно.

Життя в окупації було нестерпне, перші два місяці ми з сусідами прожили в підвалі. Ніхто нікуди не ходив та майже ні з ким не спілкувався. Магазини були зачинені, полиці  пусті. Мій тато та брат допомагали людям: розвозили хліб, тушили пожежі, відновлювали світло.

Влітку окупанти почали тероризувати місцеве населення: проводили обшуки, перевіряли телефони, забирали людей ’’на підвал’’,  залякували, били та знущалися.

І ніхто не знав, хто буде наступним. Ця біда не оминула і нашу сім’ю. Одного ранку в нашу хату увірвалися озброєні солдати.  Погрожуючи зброєю, вони зв’язали тата і забрали в полон.

Декілька днів ми перебували у повному розпачі. Ці дні були нестерпними і тяглися цілу вічність.  Коли тата нарешті звільнили, стало зрозуміло, що залишатися в селі небезпечно , і ми вирішили виїзджати з окупації. До виїзду я ходила до школи.

Батькам наказали здати мене до місцевої школи, якою вже керували колаборанти.

Мені було  страшно і гидко перебувати там, тому що по школі ходили озброєні солдати та зрадники- вчителі, до яких не було ніякої довіри та поваги. Ці жахливі дні я запам’ятаю на все життя.

В окупації моя сімʼя прожила сім місяців… На початку вересня посеред ночі ми сіли в свою машину та поїхали в нікуди. З собою взяли клунок із речами і собачку. А все рідне та дороге серцю залишилося вдома. там залишилася моя бабуся і сусіди. Дорога до Василівки була складною, так як всюди стояли блокпости. На останньому переїзді була  велика черга  машин. Багато людей хотіли потрапити на підконтрольну територію України. Добу ми простояли в черзі, але виїхати так і не вдалося.  Прийшлося ночувати в сусідньому селі, а зранку на останньому блокпості у нас забрали автомобіль, і ми лишилися просто неба. Небайдужі люди взяли нас до себе в машину, щоб вивезти з того пекла. Далі була сіра зона  та дорога в невідомість. Ми не розуміли, що робити далі, куди їхати, де жити?

Потрапивши на підконтрольну територію, ми плакали, раділи та відчували спокій. А коли нам зустрічалися українські військові, то не було ніякого страху, а навпаки - відчуття захисту, поваги і вдячності.

Ми доїхали до Києва, зняли житло, мене оформили до школи. Тут було все по-іншому: магазини були наповнені товарами, люди спілкувалися між собою без страху, діти гралися, життя вирувало на повну. Окупація  відкинула нас у далеке минуле,  ми наче здичавіли.  Треба було вчитися жити по-новому. Але й тут випробування не скінчилися. Підконтрольну територію України постійно обстрілюють ракетами та дронами. В місті часто лунають сирени. Але все ж  ми почуваємося в більшій безпеці, ніж в окупації.

         В наш дім , який  знаходиться в окупації, декілька разів заселялися російські військові.

Від цієї новини стає боляче.  Огидно і відразливо, що окупанти користуються нашими речами та беруть собі все, що їм заманеться...

Я дуже сумую за рідною домівкою, за моїм мальовничим селом на Херсонщині. І цю тугу важко передати словами.  Я слідкую за подіями на фронті і розумію, якою ціною вдається відстоювати кожен клаптик української землі. Але попри все я  вірю у нашу перемогу!   Дуже хочу, щоб якнайшвидше настав мир, щоб наші військові повернулися до своїх родин, щоб не гинули мирні люди, не страждали діти.  Я мрію повернутися додому...