Софія, 2 курс, Бердянськ

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє есе буде не про війну, а про термінове дорослішання за допомоги обставин. На початку повномасштабного вторгнення наш сирітський шлях з сестрою, яка є інвалідом з дитинства (інклюзивна) розпочався з поїздки до Італії, куди нас евакуювали волонтери. В цій країні було дуже красиво. Нас оселили в готелі, де годували та навчали. І ось тут я вимушена була швидко дорослішати. Чому? Тому що мені потрібно було доглядати за хворою сестрою, яка не могла себе обслуговувати.

Усім нам відомо якими є інклюзивні діти. Я замінила їй матір, я була для неї і швидкою допомогою, і санітаркою, і просто подругою.

Але недовго нам довелося перебувати в Італії, бо поведінка деяких дітей – сирот була жахливою і нас разом з ними відправили назад до України, як якісь речі. Ніхто нічого в нас не питав. Потім нас привезли до Світловодська Кіровоградської області. А з початком нового навчального року нас прийняли навчатися в Олександрійський професійний ліцей за професією «». Живемо ми з сестрою в гуртожитку. Її теж зарахували в інклюзивну групу, за що дуже вдячні директору ліцею Костянтину.

Я так і продовжую піклуватися про неї, забуваючи про себе. Доглядати за сестрою дуже важко, а іноді це буває нестерпно.

Нехай шлях війни кожної дитини вже закінчиться перемогою та миром. Слава українському народові! Героям слава!