Савачевський Віталій, Олександрійський політехнічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільєнко Оксана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій тихий зимовий ранок. Я прокинувся від легкого скреготу гілок яблуні об вікно. Мама готувала сніданок. Настрій був класний, бо учора з усім класом ходили на екскурсію, де провели чудово час. Я виспаний та повний сил почав готуватися до школи. Моя мама була класним керівником і їй кожного ранку батьки повідомляли про відсутність дітей. Проте цього ранку всі батьки класу написали, що їхніх дітей не буде. Ми зрозуміли, що щось трапилося. Мама з бабусею увімкнули телевізор. Це було дивно, бо ми ніколи не дивимося новини зранку. Через 30 секунд я почув: «росія напала на Україну!». 

Ми побачили відео з колонами військової техніки в різних містах та регіонах, наслідки ударів по цивільному населенню. Спочатку ми були шоковані, потім відчули страх, а далі - паніка. Що робити?

Мобільного зв’язку не було, швидкість інтернету знизилася. Мама змушена була йти на роботу. Тим часом  я разом з бабусею почав збирати тривожну валізу, бо вже знав про ворожу колону в напрямку нашого обласного центру. Віра в наші ЗСУ  не залишала мене. Коли мама повернулася, ми пішли купувати продукти, але полиці були порожніми, біля прилавків та банкоматів стояли величезні черги. Лише біля нашого будинку був магазин, де все було, бо ціни там були захмарні, наприклад, гречка по 150 гривень. А для нашого містечка це занадто дорого.

Саме так промайнув перший день війни… Зі сподіванням, що війна триватиме 2-3 дні.

Я десь читав, що звуки сирени видають особливі хвилі, що викликають у людей стан тривоги й викид адреналіну та спонукають діяти. Тож для нас настала епоха сирен. Кожного дня, кожної ночі ми сиділи, спали, хвилювалися, боялися, грали в ігри й молилися у малесенькому коридорчику нашого будинку, який був нашим укриттям, але точно не врятував би від ракети. Мені було страшно, але я був змушений подорослішати, бо мої найрідніші мама та бабуся потребували сильного й мужнього плеча поряд. Я почав шукати інформацію стосовно того,  як треба діяти в певних ситуаціях, як захистити себе та своїх рідних. Вчився аналізувати інформацію, яка потрапляла через різноманітні телеграм - канали.

На даний момент я чітко знаю все про «Кинджали», «Калібри», «Х-55», С-400 і т.д., яка у них швидкість та дальність польоту, бойова частина.

Моторошно, коли летить ракета, а зараз шахеди над дахом твого будинку. І кожного разу  ти ніби починаєш  нове життя, бо ракети руйнують все на своєму шляху. Я не можу збагнути, чому моє тихе, маленьке та затишне містечко перетворилося на «транзитну зону» терористичних атак на енергетичні та цивільні об’єкти нашої держави.

Проте, незважаючи на постійний стрес, відключення світла, іноді холодну домівку, технічні проблеми та переживання, я успішно закінчив 9-ть класів та вступив до фахового коледжу.

На вибір моєї професії вплинула війна, адже саме вона показала важливість та значення інформаційних ресурсів. Тож тепер я- майбутній  програміст, який планує  у майбутньому приєднатися до IT армії України. А поки що я разом з моєю родиною, як і більшість українців, намагаємося допомагати переселенцям та військовим. Ділимося фруктами та овочами, консервацією, одягом, приймаємо активну участь у благодійних ярмарках та зборах коштів.

І ось вже майже тисячний день цієї жахливої, бездушної війни.

Лише віра у наших воїнів, захисників та захисниць допомагає не здаватися, а пристосовуватися до нових випробувань та труднощів, бо їм найважче. Так, ми навчилися жити з війною, але подумки  я завжди повертаюся до того самого тихого зимового ранку…