Бірюкова Анастасія, 9-б клас, Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ – ІІІ ступенів Університету митної справи та фінансів

Вчитель, що надихнув на написання — Подворчан Алла Зеновіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ранком 24 лютого 2022 року війна увійшла в наше життя. Було страшно і тривожно, але насправді ніхто не чекав і не вірив у війну. Незалежно від того, де кожен українець зустрів війну, багато хто скаже, що цей день став найжахливішим в його житті. Через те, що тисячі людей були змушені шукати прихисток у більш безпечних містах нашої країни, зокрема в нашому місті, моя родина знайшла нових друзів.

Одними з них є родина Дударь − переселенців із міста Волноваха Донецької області. Їх історія вразила мене в саме серце та змусила переосмислити моє життя.

Мені дуже важко від думки, що все що я маю зараз: можливість навчатись, захоплення, спілкування з друзями − усе це може закінчитися в будь-який момент.

Слухаючи розповідь про шлях порятунку та виживання цієї сім'ї, я не можу повірити, що це все відбувається в нашій країні насправді.

Переживши жахливий період життя під окупацією та страшну евакуацію до Дніпра, ціла родина (яких тисячі) опинилась нарешті в безпеці, але без даху над головою та не маючи зовсім засобів для існування.

Сім’я моєї подруги складається з 6 чоловік. Батько − Володимир, мама − Анастасія, моя подруга Тоня, її маленька сестра Лєра, бабуся та дядько Олександр. Декілька тижнів з моменту початку війни, вони, як і всі, думали і надіялись, що цей жах скінчиться, але пробувши під обстрілами декілька тижнів, вирішили рятуватись та їхати в безпечне місце. Сидячи у підвалі під час нескінченних обстрілів, вони втрачали надію на порятунок, але все ж таки з’явився шанс виїхати, коли поруч з їхнім домом проїжджав евакуаційний автомобіль. Коли шум пострілів залишився позаду, прийшло усвідомлення – вони врятовані, але всередині кожного залишався слід від страху, який щойно був з ними, також усвідомлення того, як щойно було втрачено все – рідні, друзі…

Завдяки волонтерам, знайшли тимчасове житло та, попри розпач, намагались починати нове життя.

Але будучи у відносній безпеці, війна залишила на них глибокий психологічний відбиток. Дядько одразу пішов захищати Батьківщину, а батько влаштовував свою родину на новому місці. Через пережитий стрес, мати згодом захворіла на онкологію, та лікується досі, тому моїй подрузі необхідно було піклуватись про маленьку сестру та про бабусю.

Мені 14, і мене вражає, як пропри всі складнощі, переселенці знаходять сили та можливості для розвитку, особливо діти, які стикаються з необхідністю адаптації до нових умов навчання в новому суспільстві. Уже третій рік

ми живемо в умовах постійного стресу через повітряні тривоги та звуки вибухів, інколи дуже страшно залишати свою домівку та розлучатись з батьками.

Спілкуючись зі своєю подругою, яка пережила такий тяжкий період, я вважаю, що через обставини війни діти змушені швидко дорослішати, адаптуючись до важких реалій, вони втрачають звичні радості та безтурботність. Замість звичних ігор, навчання та дозвілля, ми були вимушені звикнути до нових, часто небезпечних умов. Зараз наш світ обмежується підвалами, тимчасовими укриттями або новими місцями проживання, адже велика кількість українців залишилась без домівки. Але ми стараємось демонструвати дивовижну стійкість і здатність пристосовуватись до нових умов, отримуючи підтримку з боку дорослих. Ще три роки тому про війну я дізнавалась із книжок та фільмів, думаючи, що це щось дуже далеке та не стосується нашої країни в сьогоденні, зараз розумію, що це страшна трагедія, яка призводить до величезних людських втрат та руйнування.

Війна в Україні − це символ боротьби, основними цілями якої є свобода, незалежність та мирне і щасливе життя українського народу. І ми обов’язково переможемо! Щиро вірю в це!