Рік тому зник безвісти мій чоловік-військовослужбовець, учасник АТО, мій герой, а через пів року я дізналась, що він загинув та поховала його. Він виховував з 4 років мою доньку, для якої був татом, взірцем, а вона відчувала його любов, захист, підтримку та опіку… Біль від втрати найдорожчої людини не вщухає. І час не лікує…
На початку війни та й восени під час масових атак, коли не було світла, будинок лишається водопостачання та опалення в додаток. На початку війни від перемерзання в бомбосховищі ми похворіли, прийняли рішення їхати за кордон. Там стикнулись з проблемою отримання ліків, коли хворіли повторно, а запаси, взяті з собою, скінчились. Їжею підтримували волонтери.
Моя обручка, мій символ вічного кохання, що я не сама, я не покинута, він живе далі зі мною в серці - це символ його почуттів до мене.
Шокувало, коли не далеко від будинку була збита ракета без сигналу тривоги до того. Дитина ховалась зі мною в коридорі і її дуже трясло. Було два вибухи, а після ми просиділи 14 годин в бомбосховищі, де похворіли.
