Я з Бердянська. Він окупований. 28 лютого орки зайшли у наше місто. Спочатку ми виходили на протести, стояли на майдані. Кілька тижнів нам дозволяли це робити, ми сподівалися, що вони від нас підуть. Врешті окупанти почали нас виганяти перед міськвиконкомом. Згодом нам дозволити вийти на Приморську площу. Там почали хапати хлопців і кидати у підвал.
Напружена ситуація була і з їжею, і зі світлом. З 28 лютого газу не стало у Бердянську взагалі. Згодом зник зв'язок і світло. Люди виходили на вулиці, щоб хоча б дізнатися, чи живі рідні, і що відбувається. Важко бути у невідомості, не знаючи, що буде далі.
Шокувала ситуація, коли нам дозволяли виходити на протести до міськвиконкому. Ми співали пісні, намагались себе підбадьорити, показати, що ми з України. З нами були чоловік і жінка, які очолювали протести. Потім вони зникли, згодом з'явились. Їх, напевно, тримали десь у підвалі, бо вони були такі виснажені! Швидше за все, їх катували, бо спочаку це були люди, сповнені сил, а потім раптом все змінилось. Їх там зламали і змусили писати, що вони люблять росію. Це було страшно.
Наш мер нас підтримував, а потім раптово зник. Після історії з ватажками протестів все зруйнувалось. Нам було заборонено виходити на площі, збиратися разом. Стало неможливо навіть голос подати і висловити підтримку Україні.
У мене двійня доньок - Їм по 25 років. Одна з них - інвалід першої групи: у неї ДЦП і вона розумово відстала. Тому я не уявляла як її буду перевозити. Вона агресивна, не розуміла, чому потрібно виїжджати із рідного міста. Тим не менше, нам довелося евакуюватися. Це сталося 14 квітня. Більше не було сил там залишатися.
Дорога була дуже важкою. Ми їхали своєю машиною. Перевізники брали великі гроші за переїзд на український бік. Ми приєднались до групи, яка виїжджала на своїх автомобілях. Їхали за маршрутками, які вже знали, у якому напрямку їхати. Ми вдягали підгузники, тому що говорили, що обабіч дороги скрізь є міни і там можна підірватися. А дочці-інваліду неможливо було пояснити, чому не потрібно відходити вбік від дороги. Коли ми виїжджали, був сніг і дощ. Дорога вся в ямах. Швидкість автомобілів була височенна, тому що ми боялись заблукати і трималися маршрутників. Якось доїхали до Запоріжжя і тепер ми перебуваємо у Полтаві.
Мого чоловіка кликали у різні міста України, але ми обрали Полтаву. Це святі люди, які нас запросили і прийняли. Дружба військова і підтримка дуже цінна.
Батьки і мої, і чоловіка залишились у Бердянську, не захотіли залишати свої приватні будинки. Приглядають за нашою кішкою.
Моя донька дуже хоче додому. І ми також мріємо повернутися у рідний Бердянськ. Сподіваємось навесні це стане можливо.
Я думаю, що ми повернемось додому, чоловік займеться своєю улюбленою роботою у порту, повернуться всі наші викладачі, які раніше займались з моєю донькою. Ми стали такі сильні завдяки підтримці людей з усією України. Мені здається, що наша країна буде процвітати, і у всіх у нас буде все гарно.
