Ми родина ВПО з Херсонщини. Півроку прожили на окупованій території. На початку осені 2022 року виїхали на підконтрольну територію України. Ці півроку в окупації стали темною плямою у нашому житті, а особливо в житті моїх двох доньок (їм 8 і 13 років).
Діти бачили і чули всі жахи початку війни. Ракети і ворожа авіація літала регулярно за декілька метрів від даху нашого будинку. Колони військової техніки рф сунулись через наше село, по наших вулицях і заходили в глиб області. Півроку супроводжувались обшуками наших домівок, допитами та погрозами від орків.
Кожна поїздка в лікарню чи в районний центр - це ворожі блокпости і небезпека, що тебе можуть забрати на підвал за буть що, що може не сподобатись воякам. Звичайні ігри дітей на вулиці стали небезпечними через військових і їх дії.
Ближче до початку навчального року почався тиск на батьків і вчителів, щоб всі працювали за російською шкільною програмою. Почались погрози і шантаж. Ситуація ставала все гіршою і небезпечнішою з кожним днем. Стало зрозуміло, що війна не закінчиться в найближчому майбутньому. Тому ми вирішили вивозити дітей на підконтрольну територію України. Діти морально і психологічно були розбиті і розгублені… Нове місто, нова школа, все починати з нуля - це важко для дорослих, а для дітей це взагалі незрозумілий жах.
Ми були змушені покинути рідний дім і втекти з окупації. А на наступний день в наш будинок заселилися орки. Привласнили все наше майно. Хоча ми і не жили заможно: будинок старенький, побутова техніка саме не з дорогих, але все було вкрадено і вивезено… Нестача медикаментів - це було найважче. Доводилось навіть протерміновані таблетки вживати, бо не було іншого виходу. Особливо страждали наші батьки-пенсіонери.
У перші дні повномасштабного вторгнення діти стали свідками повітряного бою, в якому було збито український літак, пілот якого не встиг катапультуватись і загинув.
