Никончук Ірина, 1 курс, професійно - технічне училище № 16

Вчитель, що надихнув на написання — Булат Вікторія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це 1000 днів боротьби, втрат, надії і віри в перемогу. Для мене та моєї родини ці дні стали важкими випробуваннями, які змінили наше життя. Я виросла за ці 1000 днів більше, ніж за всі попередні роки. Війна прийшла у мою родину раптово та зруйнувала мої звичні уявлення про спокійне дитинство.

Мій шлях за період війни – це шлях дорослішання. Змінилися мої думки, моя поведінка і моє ставлення до світу, людей яких я вважала своїми друзями, та вони зрадили нас напавши на нашу країну. Раніше я думала лише про навчання, будувала плани на вихідні з друзями або родиною. Сьогодні ці плани виглядають зовсім по-іншому, тому – що лягаю спати і прокидаюся під звуки сирен. На початку перших днів війни відчуття страху не залишало мене, батьки заспокоювали та підтримували мене в цей непростий час. Був присутній страх, що наше містечко захоплять. Багато друзів і знайомих під впливом страху за своє життя виїхали з України, натомість я завжди була патріоткою, і тому залишилася в своєму рідному місті, що окрилює – Мала Виска.

Я побачила, що війна об’єднує людей, робить їх сильнішими та відважними. Мій тато та багато родичів пішли до військового комісаріату, щоб захистити свої родини та країну від загарбників. Я хвилювалася за кожного з них та молилася за повернення миру в Україну. Мій дядько пройшовши місяць навчання та підготовки поїхав захищати схід України. Ми з родиною виїхали побачитися та передати смаколики коли їхній автобус їхав на Донеччину. Обіймаючи дядька мені було дуже боляче відпускати його так далеко.

Я не могла стримати сліз, бо розуміла, що це може бути остання наша зустріч. За п’ять днів ми дізналися страшну звістку, що наш рідний зник на полі бою під Бахмутом.

Мене охопила паніка та страх більше його не побачити. Сім місяців пошуку та надії дали свої результати, ми дізналися, що наш рідний в полоні. Влітку 2024 р. ми знайшли відео в Інтернеті, в якому є мій дядько. Кожного дня думаю про тих хто бореться за нашу свободу, про рідних, які чекають на повернення своїх близьких, і про тих хто ніколи вже не повернеться додому. Багато українців займаються волонтерством, і я зі своєю родиною не стоїмо осторонь та до помаємо нашим відважним воїнам.

Влітку ми робили заготовки із сухофруктів, щоб наші солдати могли зігрітися в холодну зиму та відчути тепло дому.

Вирощуємо овочі на городі, щоб відправити волонтерам на переробку для перших страв. Я зі своїми рідними та іншими членами Громадської Організації по зниклим безвісти виходила на мітинги, щоб нагадати про полонених, про яких забули.

Ці дні навчили мене цінувати прості речі: обійми рідних, свята та вечори проведені у сімейному колі, можливість прокидатися у своєму ліжку та насолоджуватись зранку гарячим чаєм у своєму будинку. Війна навчила мене бути добрішою з чужими людьми, які чекають моєї підтримки. Беззахисні тварини, які залишилися без господарів потребують моєї допомоги в захисту та відгодівлі.

Втрата на війні близьких людей залишила на моєму серці велику рану. Я завжди пам’ятатиму їхні обличчя та час який ми проводили разом. Ці спогади назавжди закарбувалися у моїй пам’яті. Дуже велику ціну ми платимо за нашу свободу. Дуже боляче дивитись на Алею Героїв та їх рідних, які тяжко переживають втрату близьких людей. День війни – це День втрати та болю, але водночас я пишаюся тим, що ми незалежні.

Отже, 1000 днів війни – навчила бути сміливою, витривалою. Кожного дня находжу в собі сили йти на навчання, посміхатися, якби тяжко мені не було. І, хоча я не знаю, коли цей шлях завершиться, я впевнена в одному: попри всі труднощі та випробування, ми всі зможемо відновити нашу країну, розбиті міста, села та збудуємо нове європейське життя!