Ілля Бульба, 10 клас
Науковий ліцей «Політ» при Обласному коледжі «Кременчуцька гуманітарно-технологічна академія імені А. С. Макаренка» Полтавської обласної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Козловська Наталя Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Життя встало з ніг на голову. Як так вийшло? Коли це закінчиться? У голові лунав нескінченний потік питань. Ще у 2019 році все було гаразд. Ми з друзями збиралися, гуляли, жили просте дитяче життя. Та в один момент я наче прокинувся від сну. На вулиці не бігають діти. Ніхто не кричить під вікнами: «Дааань! Даня! Даняяя! О! Виходь гуляти!». Пісочниця, де ми, здавалось, вчора бігали по піску, ловили хрущів і стрибали з гойдалки, вже давно заросла. Ти йдеш по вулиці і намагаєшся згадати той момент, коли все пішло не так. Думаєш: «Так, ось ми бігаємо під дощем. Ось ми граємо у нічні хованки. Ось ми у лісі смажимо сосиски. Ось ми бігаємо у масках… А що було далі?». Коли наше дитинство настільки змінилося? Коли втратилися ті часи, коли ми бігали у кучугурах по коліно? Але то був тільки початок війни.

Як сьогодні пам`ятаю, як вранці 24 лютого нас із братом батько зібрав на кухні і одразу сказав, що в країні почалась повномасштабна війна, і тепер багато чого у нашому житті зміниться.

Тоді здавалося, що ось-ось пара днів і все закінчиться. Але дні перетворилися на тижні, тижні на місяці, і ось вже місяці на роки. За ці роки у нашому житті змінилося майже все.

Повне розуміння того, що почалась війна, прийшло із першою тривогою. Тоді не було додатків зі сповіщенням, а сирени гули дуже тихо й далеко. Тоді мій брат підійшов до батьків і сказав, що там щось гуде. Це виявилася тривога. На диво, ми швиденько зібралися, спокійно спустилися, і ніхто не панікував. Хоч ця тривога була й першою, спустилися ми так, наче робимо це щодня.

Після того тривоги стали регулярними. Ми постійно спускалися до підвалу, і вдень, і вночі. Коли тривоги починалися о другій ночі й тривали до самого ранку, то батьки дозволяли нам не підключатися на перші уроки й відсипатися.

Так ми робили довго, але десь через пів року від початку війни почали просто сідати у коридорі. Особливо пам`ятаю випадок, коли я вийшов під час тривоги по воду, і у цей момент над головою у мене пролетіла ракета. Не було б так весело, якби від вагонобудівного заводу мене і наш будинок не відділяв лише паркан висотою десь 3 метри. Я тоді, як і мабуть будь-яка здравомисляча людина… продовжив качати воду. Бо знаючи швидкість ракети і те, як близько був завод, я розумів, якщо вона ще не зірвалася, то летіла вона явно не до нас.

Далі життя почалося як у матриці. Щодня лунали тривоги, щодня ми сиділи у коридорі, потім до цього додались регулярні відключення світла. Змінювалися лише новини у телеграмі. Нічого особливого не відбувалося приблизно до серпня 2024. Цей місяць запам`ятався мені тим, що батько підписав контракт.

Було все приблизно так. Від початку війни його не забрали з причини, що він багатодітний батько. Потім, коли сестрі виповнилося 18, його не забирали через церковний сан. Але цього літа він вирішив самостійно піти. Якщо коротко про причини, то він казав щось на кшталт: «Якщо я сидітиму вдома, то як я потім дітям в очі дивитимуся?». І наприкінці серпня він поїхав.

Підсумовуючи, війна кардинально змінила наше життя. Змінилося все: від відносин із друзями до умов навчання й праці. Але всі ми сподіваємося на одне, щоб з наших уст ніколи не пролунала фраза «четвертий рік війни».