Ця війна принесла нашій родині безліч негативних змін. Ми втратили рідну домівку, а діти — школу та садочок, де все було знайоме і рідне. Ми залишилися без того, що наживали роками. Я втратила маму, а діти — єдину бабусю.

24 лютого 2022 року ми прокинулися від сильних вибухів. Вийшовши на подвір’я, ми побачили російські літаки над головами. Сусіди кричали, що почалася війна. Діти сильно плакали, і ми навіть не знали, як їх заспокоїти, бо самі були налякані. Спочатку вони дізналися про війну від сусідів, потім через інтернет. Коли запитали, чи їх це справді чекає, я намагалася заспокоїти, пояснюючи, що ми в безпеці і ніхто нам не загрожує.

15 серпня 2022 року нас застало під час прогулянки обстріл нашого села. Ми бігли під вибухами, діти кричали від страху. Лише сусіди змогли нас врятувати, адже за цей час снаряд влучив майже у двір і розбив усе. До цих пір діти не можуть повірити, що це сталося.

Під час окупації та масштабних обстрілів мої діти зазнали психологічного насильства. Наймолодша майже перестала говорити, середній син проявляв сильну агресію. Ми зверталися до психологів, але отримати допомогу було майже неможливо.

Майже чотири місяці ми жили без продуктів, засобів гігієни та медикаментів. Лише завдяки людям, які створювали групи підтримки, ми змогли пережити цей час.

Наймолодший син зберіг лише одну іграшку — медведика з окупації, який допомагає йому справлятися зі стресом. Вивозити речі з дому ми не змогли — довелося рятуватися лише самими життям і дітьми.