Тюріна Олександра, 9 клас, Марганецький ліцей №9 Марганецької міської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ждан Людмила Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

У моєї родини, як і у більшості українських сімей, 24 лютого 2022 року зупинився час... І тепер щодня лютий. Уже майже 1000 днів війни - 1000 днів лютий...

А ми віримо - рахуємо дні. І відлік іде... Іде на дні... Іде до ПЕРЕМОГИ…

Досі переслідує відчуття, ніби це сон або своєрідна матриця, і ми ось-ось прокинемося. Кожен день схожий на "день бабака": ти ніби пливеш по течії, довірившись супутнім вітрам. Уже не лякає підводне каміння на шляху цього фаталіті. Уже майже не реагуєш на пронизливий скрегіт битого скла від прильоту градів у сусідньому кварталі.

Втома... Втомилися боятися в рідному домі. Втомилися злитися та стресувати. Ми майже на межі...

Але найцікавіше те, що саме в цей момент відкривається друге дихання. І ти знову готовий мобілізувати усі свої внутрішні ресурси і рухаєшся вперед. Завжди на цьому шляху з тобою поряд віра в ЗСУ, в тих, у кого немає права і можливості впасти духом, бо тоді впадемо усі ми на коліна перед армією невігласів. Цьому не бувати!

Сила роду, козацька воля - все це закладено в ДНК кожного з нас, тому ми вистоїмо. Вистоїмо і там - на полі бою, і тут - у тилу. Головне пам'ятати, що наша сила в єднанні, у взаємопідтримці та допомозі!

Тому допиваємо з мамою чай і йдемо у волонтерський центр. Адже найкращі ліки від туги - бути потрібним комусь, бути потрібним тим, кому гірше або складніше ніж тобі!

Такі думки супроводжують мене щодня.

Вперше вони з’явилися, коли я прокинулася під звуки прильоту градів у підвалі серед закруток. Здригалися стіни та стеля над головою, тремтіли коліна, вискакувало з грудей серце. І саме в цей момент прийшло усвідомлення – війна не далеко, вона поряд: у моєму рідному місті, в моїй країні.

Спочатку обстріли з протилежного берега, там де ЗАЕС, відбувалися як за годинником – ближче до опівночі. Тому моя родина на ніч спускалася у підвал. А вдень можна було вибратися з підвалу та трохи видихнути.

Десь через два тижні обстрілів впродовж дня побільшало, тому я майже перебралася жити у підвал: навчалася онлайн та спілкувалася з друзями онлайн. Мама і брат час від часу виходили, адже ж потрібно було і до магазину пройтися, і їсти приготувати. Мама, навіть, встигала між обстрілами вийти на город, зібрати врожай та зробити закрутки на зиму. Спритно стрибнувши до мене у підвал, якщо прилетіло десь поряд – нам пощастило, бо запасний вхід є саме на кухні.

Щоб мамі допомогти, перебіжками між обстрілами, приходили бабусі. У такі дні ми гуртом робили вареники для військових і передавали волонтерам.

Постійно було страшно. Відчуття тривоги і думки про те, що у будь-який момент знову почнеться обстріл, виснажували. Мені допомагали відволікатися мої хобі – у підвалі я писала вірші та плела з бісеру брелки. Трохи пізніше я їх дарувала військовим, яких зустрічала по дорозі, коли ми їхали у тишу. Потяг зупинився за годину до міста левів. Час знову ніби зупинився.

На фоні напруження я чула свої думки: «Що сталося? Чому стоїмо?» Якось по волі подивилася у вікно, і стовп чорного диму став відповіддю на ці запитання…

Усе ж через декілька годин тиша гостинно зустріла нас на Буковині. Де і зараз я тимчасово мешкаю зі своєю родиною. Переїхати нам довелося, тому що я від холоду і сирості у підвалі почала часто хворіти. За півтора роки я майже перестала здригатися від різких звуків, які доносяться з вулиці. Я можу без страху прогулятися в парк або до річки, лягти спати не в підвалі, а в затишному ліжку.

Але я щодня рахую дні, коли зможу повернутися додому. Сумую за кожним клаптиком мого рідного міста. Вірю, що лютий скоро закінчиться. І в кожного з нас розквітне в душі весна…