Частило Ярослав, 10 клас,  КЗ “Козачелагерський опорний заклад освіти” Олешківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільвовська Тетяна Вікторіна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Що це? Це страждання, біль, жах, смерть...

Коли  росія увійшла в моє рідне село на Херсонщині, я не розумів, що відбувається. Я був у бабусі, бачив, як їхала селом військова техніка. Страх був поборним, біля мене були рідні, і мені здавалося, що це швидко мине, і все буде добре.

І тільки зараз я розумію, що клята війна забрала мій дім, моє дитинство, мої радісні емоції. Я став дорослим, рідко сміюся і весь час думаю про майбутнє.

До війни у моїй родині говорили російською, я теж. Але “руський мір” ніхто не прийняв: ні дідусь, ні бабуся, ні мої батьки. У селі були люди, які це зробили, навіть серед моїх близьких знайомих, що мене дуже бентежило і обурювало. Мій батько нехтував гуманітарною допомогою, яку лицемірно роздавали окупанти. Він відкидав і розбивав ці подачки.

Тато на початку війни допомагав українським військовим, відстежував пересування  ворога і передавав координати їх скупчення. Але так трапилося, що попав на камеру спостереження. Його почали шукати і знайшли...

Врятував батька місцевий священник, “батюшка”, як у нас кажуть. Попередив, допоміг переховатися. Ми виїхали. Уціліли.  За порятунок безмежно вдячні священнослужителю, хоча до цього часу не знаємо, як склалася його власна доля.

Згадую, як виїздили. Дорога була важка: безліч блокпостів, напруга, нервування. Коли мама нарешті побачила наших військових, то розплакалася.

Пройшов тиждень на новому місці, а оселилися ми в Одеській області, і тато записався добровольцем на фронт. Йому на той час було 44 роки. Тяжко  було без нього. Я замінив його, робив усю чоловічу роботу.

Батько воював на донецькому напрямку. Там отримав серйозне поранення ноги. Лікувався, пройшов реабілітацію і знову на передову. Мій тато — приклад справжнього патріота... і не тільки для мене. Звичайно, я хвилююся за нього, знаю, як йому складно, поранення дає про себе знати.

Проте батько каже, що не так рана болить, як душа за тих побратимів, яких втратив у бою. Друзі, які  не раз прикривали його спину, загинули. І їх багато...

Коли він про це говорить, мене обпікає ненависть до ворога. Росія — це велике зло, і немає “хороших руських”, якщо вони мовчать і не виявляють спротив насиллю, беззаконню і агресії.

Я наполегливо вивчаю українську мову, більше не спілкуюся російською. Хочу закликати своїх ровесників відмовитись від усього російського. Слухайте, дивіться та насолоджуйтесь рідним українським, не засмічуйте мізки російською пропагандою.

1000 днів війни — це тисячі втрачених життів, це покалічені долі, це ненароджені діти, це звитяжний подвиг військових, які відстоюють незалежність України і поливають кров’ю кожен метр нашої землі.

Мій шлях у війні — це складний шлях, як і  багатьох моїх ровесників з окупованих територій, які мріють повернутися додому.