Заровна Марія, 10 клас, Академічний ліцей "Європейський" Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хоменко Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Вона вторглася в наше життя кроваво-червоною плямою, коли ми цього зовсім не чекали, і поділила його на щасливе «до» й жахливе «після». Як же складно усвідомити, що від початку війни пройшло вже близько 1000 днів.

1000 днів того, як українці сміливо борються за незалежність та доводять всьому світу, що наш народ незламний.

Я вважаю, жоден співвітчизник ніколи не зможе забути той жахливий ранок, коли прокидаєшся і розумієш: «Війна».

24.02.2024. 4:30 ранку. Я прокинулася від дзвінка телефона. Мамі повідомляли про терміновий збір по тривозі.  Моя ненька працює в поліції. Раніше бувало, що її викликали у відділок зранку в навчальних цілях, тому спочатку ніхто не надавав цьому вагомого значення.

Здавалося б, нас попереду чекає звичайний день з друзями та рідними.

Весь час, поки мама збиралася, я відчувала неспокій у серці, наче все це не просто так…

На жаль, в українців день почався не з ранкової кави, а з новин, де паблики великими літерами писали: « РОСІЯ ПОЧАЛА ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ НА ТЕРИТОРІЮ УКРАЇНИ». Перша емоція – заперечення. «Яка війна? Можливо, я ще сплю? У мене стільки планів було…». Уже після першого сигналу тривоги всі сумніви, як рукою зняло.

Звідси й починається відлік – час, який поділив життя на «до» та «після», саме хвилина усвідомлення і прийняття змінює твоє ставлення до ситуації.

У першу чергу, я написала своїй подрузі, яка опинилася в епіцентрі бойових дій. Протягом двох годин ми постійно підтримували зв’язок, я намагалася її заспокоїти. В один момент відповідей більше не було, а через 20 хвилин з новин я дізналася, що був «приліт» по житловому будинку, у якому мешкала дівчина. Останні слова, які вона написала були: « Я просто хочу залишиться живою!» На жаль, я її вже ніколи не побачу, не  почую, ніколи не зможу обійняти…

Чому? За що вона померла? Чи заслуговувала звичайна дівчинка смерті? Ні, як і тисячі людей, що загинули через країну-терориста. У кожного з них були свої плани, власне життя, що в один момент було назавжди перекреслено.

Після цього все, як у тумані… Новина за новиною, збори тривожної валізи, звуки перших вибухів, що було чутно в нашому місті. Мама вирішила відправити мене з сестрою до дідуся: їй так було спокійніше.

У селі життя реально сильно контрастувало з містом. Наче для місцевих жителів час зупинився, не було чутно вибухів, тривог.  

Але дещо там все-таки змінилося: тепер люди працювали не тільки для себе, а на підтримку воїнів. Я теж не стала винятком та підключилася до волонтерства. Плести сітки, варити їжу, робити свічки, пакувати та передавати на потреби ЗСУ. Так і пройшов перший місяць перебування в тилу. Можливо, усе так би і залишилося, якби не одна ситуація , яка змінила мене та в цілому майже всю сім’ю.

Мама повідомляє про те, що ми відправляємося в Польщу, бо так безпечніше. Але цього хотіла тільки вона… Я бажала залишитися та працювати на потреби нашої держави.

Ми довго сперечалися. Урешті-решт 23-го квітня я з   молодшою  рідною та двома двоюрідними сестричками й дядьком опинилися в Польщі.

Життя за кордоном виявилося нереально жахливим для мене. Читаючи новини, було відчуття, що я зрадила свою країну.

Цей стан переслідував мене довгий час, тому потрібно було хоч якось допомагати, навіть в іншій країні. Я пройшла курси про надання ППД ( перша психологічна допомога) дітям та дорослим, що переживають сильний стрес. З цього моменту в режимі онлайн говорила з людьми, які мали емоційне потрясіння, що в майбутньому могло перерости в пост-травматичний синдром. Якщо зустрічалися тяжкі випадки , повідомляла адміністрацію, яка відправляла цю персону до справжнього професіонала, яких на той момент вкрай не вистачало.

Щодо мого життя в Польщі, то мені довелося раніше подорослішати. Дядько весь час перебував на роботі, тому я, як найстарша, брала на себе прибирання, готування  та догляд за молодшими.

За рік в іншій країні мій психологічний стан дуже похитнувся. Тож, це  свідчило про те, що час повертатися. Довелося довго вмовляти маму, але врешті-решт вона погодилася, і ми повернулися в Україну. Побачити рідних і друзів - це просто нереальне щастя!!!

З цього часу моя волонтерська діяльність не припинилася. В Україні це було набагато легше: шкільні благодійні концерти, у яких я активно брала участь, пожертви одягу та коштів біженцям і постраждалим.

Можливо, моя історія не є трагічною або жахливою. Насамперед я хотіла розповісти про те, що може відчувати та переживати людина, яка опинилася в тилу.