Зленко Єва, 9-а клас, Ліцей №141 "ОРТ"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лисенко Валентина Дмитріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.22. Я думала, що ця дата перевернула моє життя. Я вважала, що воно більше не буде інакшим, що стало правдою лише частково. Мама розбудила мене о 8:27, шиплю щось під ніс, сварячись через те, що мене розбудили на 20 хвилин раніше. «Єво, війна почалася», – так я не сміялася давно. Дурна фраза, чи не так? Не хотілося вірити. Коли до свідомості почало доходити, що це не дурний жарт, в голові лунало єдине питання: «А що з Денисом?».

Мого брата закликали на строкову службу кілька місяців тому і я знала – десантникам, як він, буде дууже не солодко. Коли я писала йому, мої руки тремтіли, як ніколи раніше, я думала, що втрачу свідомість від нервів. Він написав, що живий і тоді, я була найщасливішою.

Як я дізналася пізніше, його частина єдина по якій промазали. Тоді мені здавалося, що він народився у сорочці.

Ми виїхали з Києва 2 березня. У мене на руках – моя шиншилла, а над машиною пролітають ракети. Мали їхати через Баришівку, в останній момент навігатор повернув нас назад.

Рівно за пʼять хвилин лунає новина – баришівський міст підірвано. Ми мали бути там у той момент.

Невже час повірити в Бога?

Вже темно, фари вмикати лячно, адже ми їдемо по трасі. Цей міст ми проїжджали не раз, ще у мирний час, коли їхали в село просто так. Сьогодні ж ми тікаємо від російських атак.

Тільки на ранок наступного дня ми дізналися, що той міст також був підірваний і переїхати його нам допомогло якесь диво. По приїзду в село Слобода-Петрівка, почалися одні з найважчих 2 місяців мого життя. Життя в стресі та переживанні, щоденних походах від будинку до залізниці. І все, що могло радувати – рідкісні зідзвони з Денисом.

Я вивчила весь його графік: знала, коли чергування, а коли – вихідний. Весь час війни я повʼязую з ним, адже тільки про нього тоді були мої думки. Влітку 22-го року, коли він вперше приїхав додому, я дізналася, що тривалий час Ден був на Донеччині, мене ж він запевняв, що був у Дніпровській області. А я ще багато чого не знала…

Він підписав контракт наступної весни. Коли брат повідомив мені про це, я спитала: «Ти що, бовдур? Навіщо?». На що Ден відповів мені, що так треба.

Востаннє, я бачила брата 25.10.2023. Він із напарником, заїхав до нас ввечері, аби побачитись перед виїздом на 0.

А далі… дата, яка змінила моє життя назавжди. Дата, яку я ненавиджу, яку я хочу стерти зі свого життя.

17.01.2024. Я добре памʼятаю той день. Я була в укритті, коли тато написав. Він запитував, який зараз урок та сказав одразу ж після відбою йти додому. Я відразу відчула, що щось не те.

Вже піднімаючись ліфтом, було відчуття, що я відправляюсь на розстріл, от і закінчилося життя. В квартирі – тотальна тиша і це лише більше мене нервувало. Я почула фразу, яка і досі лунає в моїй голові вночі. «Дєньку вбили».

Я відмовлялася вірити і відмовляюся досі, тоді в мене відмовило ноги на кілька хвилин, почалася найбільша панічна атака в моєму житті. Мені здавалося, що помру зараз я…

Я досі пишу йому, благаючи відповісти і сказати, що це жарт, хоч і пройшло більше півроку.

Тоді мені здалося, що все завершено, життя більше немає, адже серце болить так, немов його розірвали на шматки.

А похорон… похорон… він виглядав, немов живий. Немов от-от розплющить очі. Я памʼятаю, як впала на коліна коло біля його труни, намагаючись востаннє торкнутися його руки. Вона була така… холодна і пахла формаліном.

Коли труну з ним опускали в землю, все, про що я думала – стрибнути разом з ним.

Я вірю, що це помилка, братику. Я все одно чекатиму на тебе завжди.