«Всю дорогу до Запоріжжя ми були в сльозах»

Після страшної події у селі, коли «гради» вбили дитину, родина Валентини Дмитрівни виїхала у найближче тихе місто

Я мешкала у селі Максимільянівка, працювала кондитером на кондитерській фабриці. Війна застала нас вдома, були вибухи – поруч бомбили село та місто, яке поруч з нашим селом. А потім пролунали вибухи у нас в селі – рознесло 45 домівок, «гради» вбили десятирічну дитинку, яка гралася на подвір’ї . Так до нас прийшла війна.

Першу ніч 24 лютого я вже не пам’ятаю, тому що моя домівка рядом з Мар’їнкою, яку бомбили протягом восьми років. Ми вибухи чули завжди. А після того, як вбило дитину та порушило дома, ми вирішили виїжджати. Зібрали речі й поїхали.

Всю дорогу були сльози; сівши в авто і їхавши, плакали і плакали, не розуміючи, куди, за що, навіщо... Всю дорогу до Запоріжжя ми були в сльозах.

Родичі в це місто евакуювались, тому ми знали, що тут можна зняти житло за помірну ціну. Переїхали сюди, залишилися без зарплатні, знімаємо квартиру, грошей немає, не знаємо, що нас чекає далі. Радіємо, що тут тихо.