Війна пришла у село, де мешкала родина Калінських, з перших днів, одразу змусила людей покинути будинок і майже збожеволіти від тривоги за сина-студента.

До війни ми мешкали в селі Степне Донецької області, займалися підприємництвом. Коли почалася війна, ми були вдома. Наше село почали бомбити з 25 лютого. Ми знаходились на крайній лінії фронту, тому був страх за життя родини, дітей, за своє життя. Першу ніч я спала у ванній кімнаті на підлозі.

Коли вже літаки почали літати, тоді стало зрозуміло, що треба виїжджати. Ми виїхали на Україну за тиждень, тоді у нас ще не було такого. Мій син учився в Маріуполі, він студент. З ним десять днів не було зв’язку, але він встиг виїхати звідти гуманітарним коридором, а ми звідси поїхали – і  зараз усі в Запоріжжі. Виїжджали своїм транспортом, і дуже боялися, поки не виїхали із зони бойових дій. Нажаль, довелося залишити собаку - він великий, і ми не змогли його забрати.

Ми втратили житло, роботу. У Запоріжжі дуже багато переселенців, знайти роботу важко.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Думаю, що не в цьому році, це точно. Сподіваюся на перемогу України. Майбутнього свого поки ще не бачу: коли немає життя, немає роботи, то якось майбутнє не вимальовується.