Донеччину сильно бомблять, та попри це молодь прагне навчатись і здобувати технічні спеціальності. Ірина дистанційно викладає в академії і відчуває це на своїх лекціях

Я з міста Дружківка Донецької області. Зараз тут перебуваю. Працювала і працюю в Донбаській машинобудівній академії викладачем на кафедрі математики. Зараз дистанційно працюю. У нас у Донецькій області всі діти навчаються лише дистанційно – і в школах, і у вишах. Причому, вже багато років. Бо зараз війна, а до цього був коронавірус. Ось так ми й навчаємо дітей. 

24 лютого 2022 року я прокинулась десь о пів на п'яту ранку. Бомбили Дружківку, і вдалині було видно щось таке, як гриб, від вибуху. Почала тата будити, ввімкнула телевізор. Потім колеги стали дзвонити з Краматорська, пропонували евакуюватися разом. 

Сталося два вибухи. Тоді одна людина була поранена і лежала в лікарні. Я про це знаю, бо там мій знайомий працював. 

Наш губернатор оголосив евакуацію приблизно через півтора місяця після початку війни. Я у квітні виїздила з Краматорська евакуаційним потягом до Львова, а звідти - в Рогатин. Перебувала в Івано-Франківській області в евакуації деякий час. Повернулася додому влітку. 

Мене дуже гарно приймали в Івано-Франківській області, там, де я перебувала. Люди зробили своєрідний гуртожиток, і ми там усі мешкали. Переважно дівчата, діти. Дуже гарна сім'я. Вони піклувалися про нас. Мені сподобалося ставлення. Я вперше була на Івано-Франківщині. Там такі гарні люди! Навіть у лікарню довелося звернутись, і там лікарі дуже хороші. Дізналися, що я переселенка, і ліки мені безкоштовно давали гуманітарні.

За весь час війни мене найбільше шокувало, коли велика бомба впала. Потім ми дізнались, що вага її – 500 кілограмів. Бомба впала далеко від мене, кілометрів за десять, але був такий сильний звук, наче важкий шматок заліза гупнувся на землю біля мене. 

Ще пам'ятаю, коли бомбили льодову арену в Дружківці. І хоча я живу кілометри за два від арени, вся наша вулиця була в попелі – так сильно воно горіло. Страшно було, коли на мою вулицю дві ночі підряд прилітали і бомба, і «Шахед». Вночі прокинулась і думаю: «Що воно таке? Чи мотоцикл під двором, чи на машинах їздять?» А ще ж і ніч надворі,  не видно нічого. А виявилося, що то «Шахед». Ударив метрів за 300 від мене. У сусідів і дахи побило, і вікна людям повиносило. Важко. Щодня як по лезу ножа ходимо. Ми недалеко від лінії фронту, тож нам чутно, як стріляють і сусідні міста бомблять. 

У моїй сім'ї, на щастя, ніхто не поранений, ніхто не загинув. Лише у тітки, коли були прильоти, дах побило, а в мене у квартирі вікна вилетіли. Але то не так важливо. 

У нас різні позиції з родичами. Я - за Україну, а вони не поділяють моєї думки. Дивляться російське телебачення. Я не спілкуюся зараз із ними.

Дуже складно мені зараз. Тато помер від хвороби, я поховала його. Слухаю дуже багато української патріотичної музики - мені подобається. Я й танцюю під неї, підіймаю сама собі настрій. Підтримую сама себе. Працюю, спілкуюся з молоддю, і це також відволікає та надихає. Дуже в нас талановита молодь на Донеччині. І вони прагнуть до навчання саме зараз. Я такий складний предмет викладаю – математику, але вони все одно дуже тягнуться до знань, проєкти свої розробляють. Ми робимо різні дослідження, і це їх також відволікає від війни.

Мрію після перемоги поїхати в Крим на море, а ще – з подругою зустрітися в Донецьку. Піти в «Донецьк Сіті» в кіно.