Мені 40 років. Війна мене застала в Запоріжжі. Довгий час працював у компанії «Метінвест», на комбінаті «Запоріжсталь». Мав свої плани, але, на жаль, війна все зруйнувала. Зараз я з сім’єю перебуваю на заході України.
В перший день війни я прокинувся від вибухів. Якраз по аеродрому нашому вдарили ракетами. Були дуже тривожні відчуття. Паніка. Незрозуміло було, що робити і куди бігти.
Не хотілося кидати колектив і роботу. Тому ми не першою хвилею виїжджали. А коли зважилися, то великі черги з машин уже пройшли. Була вільна траса. Перша хвиля біженців уже минула. Ми виїжджали десь через три місяці. Думали, що через два-три тижні війна закінчиться, але вона затягнулася.
Було дуже несподівано, що український народ згуртувався. Мене дуже вразила згуртованість суспільства. Всі забули про пандемію, про різницю в поглядах політичних, і стали волонтерити, протитанкові «їжаки» зварювати в гаражах. Люди приносили мішки і насипали туди пісок.
Мене найбільше вразило, що всі, як один, почали допомагати. І той момент вселив упевненість, що народ, який так згуртувався, не перемогти. Я й досі так вважаю.
На мою особисту думку, війна закінчиться лише тоді, коли та рашистська держава розвалиться, як колись Радянський Союз. Повинно щось таке статися з РФ, і це стане поштовхом до закінчення війни.
Моя мрія - просто хочу на Азовське море поїхати. Я з дитинства пам’ятаю, як ми щоліта їздили туди відпочивати з сім’єю. Хочеться, щоб цей жах скінчився, і повернулось мирне життя в нашу країну. Це моя найбільша мрія.
