Терещенкова Валерія Олегівна, 15 років, учениця 10-В класу Криворізького ліцею №49 Криворізької міської ради
Керівник: Красіна Тетяна Анатоліївна
Війна… Про неї ми чули на уроках історії, про її жахи нам розповідали прадіди та прабабусі. Це щось, що було давно.
Та ось рік 2014-й…Війна? Та ні. Це десь там далеко. Далеко? Але ж це в Україні! А якщо повномасштабна? Ні, ніколи. Адже увесь цивілізований світ вшановує жертв війни і скандує: «Ніколи знов!» Так, цивілізований…, а не увесь… Бо це сталося знов…
Ранок 24 лютого 2022 року закарбується у пам’яті українців назавжди. У кожного цей момент був різний, але однаково страшний та трагічний.
Мій ранок починався як завжди. А потім були вибухи, дзвінок від тата, повідомлення в пабліках і жах… – війна. Мені важко описати свої відчуття, це була суміш страху, паніки, розчарування, гніву. Час неначе застиг. Перед очима, наче слайди, проносились картини намріяного майбутнього. Ось тут ми з моєю «Калинонькою» їдемо на фестиваль, а тут прем’єра номеру «Голубка», що мала відбутися наступного дня, а це моє навчання у Харківській державній академії культури, виступи в складі Ансамблю імені Вірського, тут я вже керівник власного колективу народного танцю… Та усі мрії вдрузки розлетілись від вибухів ворожих снарядів та ракет. Відчула себе птахом, що потрапив у тенета.
Попри страх і невизначеність моя родина прийняла рішення: ми залишаємось в Україні.
А потім була наша перша повітряна тривога. Ми бігли з «тривожними» валізками, а ноги неначе налилися свинцем. У вухах – виття сирени, а в голові лише одна думка: «Господи, збережи!» І ось ми тут, у школі, де я знаю кожен куточок. Та тільки зараз у цих стінах не дитячій сміх і гомін, а крики й розпач незнайомих людей, яких об’єднала спільна біда. Мама обіймала нас за плечі, мов яструб, намагалась захистити своїх пташенят від біди, а на її очах виблискували сльози. Я спостерігала за навколишнім, неначе переглядала якийсь фільм-катастрофу. Чи це страшний сон? Можливо, варто лише прокинутись і все піде з темрявою ночі? Лише після відбою тривоги, я зрозуміла, як сильно вистукує моє серце. Ні, не сон. Це була перша тривога з-поміж тисяч інших.
Ми всі вчилися жити в нових обставинах. Волонтерство допомагало відволіктись та відчути свій внесок у нашу перемогу. Здавалось, що чим більше ми зробимо, тим швидше вона буде здобута, але такої бажаної новини не було. І тоді мене охоплював розпач, що все дарма.
Та озираючись сьогодні на ті події, я розумію, що ми б не мали таких результатів зараз, як би не згуртувалися тоді. Люди нагадували мені бджіл, які об’єднуються і боляче жалять ворога, що потурбував їхній вулик. Найбільше мене вразив старенький дідусь, який прийшов у пункт збору допомоги, дістав з кишені гроші з проханням переказати їх воїнам, бо сам не вмів цього зробити. Він був самотнім, тому часто приходив просто поговорити. Одного разу сказав: «Я народився у війну і помру, можливо, теж. Але хочу, щоб ніхто у світі не помирав від війни». Його серце не витримало, не встиг дізнатися про перемоги.
Перші звільнення від окупантів принесли неабияку радість. Та разом з нею прийшов і невимовний біль від побаченого там. Історії невинно закатованих розривали серце. І тепер ми вчилися жити із цим болем, він загартовував нас і робив сильнішими.
Дякуючи воїнам ЗСУ, у моє місто не зайшли рашисти, нам не випало пізнати жахи окупації і ми маємо змогу жити задля перемоги. Наші батьки зараз виборюють наше майбутнє, а нам доведеться його будувати. І ми збудуємо…
Ми передамо нашим нащадкам любов і повагу до своєї Батьківщини, красу і неповторність нашої культури і мови, щоб дійсно «Ніколи знов!». Україна наша, як птах-фенікс, відродиться з попелу та чаруватиме своєю красою, а ми вирвемось з тенет війни, розправимо крила і злетимо на заздрість ворогам. У них лише один шлях – тільки за відомим маршрутом у слід за їхнім кораблем. А в нас буде Мир і буде Україна!