Цахно Таїсія, 16 років, ліцей інформаційних технологій, 11-Б клас

Вчителька - Сауляк Анна Максимівна

Що таке війна? Напевно, в Україні не залишилось жодної дитини, яка б досі не розуміла значення цього слова. До сьогодення ми знали про війну зі старих фронтових фотографій у підручниках з історії, з розповідей ветеранів, літератури, художніх та документальних фільмів. Усі ці джерела – наша нетлінна і вічна пам’ять про бойові подвиги і воєнне життя наших пращурів з перемоги над фашизмом.

Я ніколи не могла уявити, що одного лютневого ранку прокинусь під моторошне завивання сирен, що і ми станемо дітьми війни. Мене розбудила мама. Вона була у розпачі, увесь час слідкувала за новинами, попросила мене швидко зібрати необхідні речі, завжди бути готовою до виходу.

Я почала збиратись. Як можна у невеличкий рюкзак зібрати все, що ти любиш та не хочеш полишати? Я розуміла, що замість тієї дорогої пудри, що була подарована батьками на Новий Рік, краще покласти ліхтарик чи підживлювач, та як я можу залишити омріяний подарунок?! У той день часто лунали сигнали повітряної тривоги: міська влада швидко намагалася пристосуватись до нових реалій, робила перевірки підвалів - було моторошно. Мене вразило, наскільки згуртовані наші люди, як швидко вони створили групи у соціальних мережах, зібрались, почали збирати все необхідне для облаштування сховищ, для потреб армії, переселенців. Ми – унікальна нація і нам немає рівних! Пам’ятаю, як батьки пішли розчищати шкільний підвал, облаштовували сховище, прийшло багато незнайомих людей, які просто відгукнулись на заклики з міських чатів. Усі були охоплені страхом, але врівноважені, робили все, що могли.

Минув місяць. Ми трохи звикли сидіти годинами у передпокої, поки лунали сигнали повітряної тривоги; пристосувались до нового ритму життя. Тривожна валізка стояла напоготові, але я і моя родина намагались бути корисними: збирали матеріал для маскувальних сіток, одяг та інші необхідні речі для переселенців, не думаючи, що робимо щось особливе. На щастя, наше місто оминули жорстокі російські атаки, та переселенців приїхало дуже багато. Ми розуміли, що люди потребують будь-якої допомоги і намагались надати її.

Чесно кажучи, думки щодо виїзду за кордон у нас в родині були. Довго міркували, не могли наважитись. Зрештою, було прийнято рішення не виїжджати.

Ми вирішили залишитись в Україні зі своїм народом, разом переживати всі труднощі. Є багато українських родин, які дуже постраждали, залишились без житла або опинились в окупації, вони цього потребують більше.

Війна допомогла мені зрозуміти, що пишаюсь тим, що я – українка! Дякую і низько вклоняюсь кожному і кожній, хто боронить нашу землю від ворога. Я пишаюся українською сильною, хороброю, незламною армією. Стала більше цінувати рідних та близьких, як і більшість українців, переглянула свої цінності. У моїй валізі немає тієї дорогої пудри, щодо якої я так переймалася у лютому. Найголовніше – це життя і здоров’я, а все матеріальне – наживне. Російське вторгнення різко змінило життя і надії кожного українця. Особисто в мене російські загарбники вкрали можливість нормально закінчити школу, спілкування, шкільне життя, вкрали спогади і враження.

Наразі немає жодного безпечного місця в Україні, ворожа ракета може поцілити куди завгодно. Але всі ми живемо з вірою у краще, у Збройні Сили України.

Кожен українець зранку, прокинувшись живим, дякує нашим військовим за ще один день, який вони нам подарували ціною власного життя. Ми ніколи не забудемо подвиг наших військових і не пробачимо росіянам їхню сліпу довіру своєму диктаторові. Діти України хочуть миру, ходити до школи, жити повноцінним життям, без сповіщень про повітряні тривоги, ракетних обстрілів! Наш народ сильний та обов’язково вистоїть!

Слава Україні! Слава нації!