Аліна Романько, 16 років, Криворізький ліцей №49, 10-В клас, м.Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Красіна Тетяна Анатоліївна

Ще до війни, читаючи книжку з історії, я замислювалась. Що відчували тоді невинні люди, коли жили в період війни ? Як змінилось їхнє життя після війни?Чи сумували за минулими часами? Й хотіли повернутись туди?

Згодом я забула про це, бо була у затишку разом зі своєю сім'єю, ми прогулювались мирними світлими вулицями, наповненими посмішками, а увечері, збираючись разом, під легку пісню вечеряли, не знаючи, що зранку прокинусь і моє життя та всієї України повністю зміниться.

Рано вранці 24 лютого вся Україна прокинулась з повідомленням про початок повномасштабного російського вторгнення в Україну. Що приблизно о 5 годині ранку, російські війська увійшли на територію України з РФ, Білорусі та анексованого Криму. Деякі безпосередньо прокинулися від звуків вибухів і сирен у своїх містах.

Коли почалася війна я відчула розгубленість, ступор, шок, невіру та здивування, що це насправді відбулося.

Відчула страх за своє життя і життя своїх близьких. У перші дні повномасштабного вторгнення люди переміщалися у пошуках безпечніших місць, переїжджали до друзів та знайомих, тікали з своїх домівок рятуючи своє життя. Навіть в моїй родині стояло питання щоб виїхати за кордон до родичів, але ми не покинули свою домівку, і вся моя родина продовжила працювати в підприємствах мого міста, адже «Нас зупинить лише перемога».

Війна вирвала з мирного життя звичайних людей, з них були - пекарі, медики, студенти і ветерани - в одну мить перетворилися на воїнів, які зброєю і власним серцем прикривають всю країну і весь народ.

Кожного місяця наша сім’я перераховує скільки може грошей на допомогу для ЗСУ. Протягом перших тижнів повномасштабної війни багато людей долучилося до волонтерської допомоги, описували майбутню перемогу України як колективну, для якої потрібні зусилля як військових, так і цивільних. Саме тому важливою мотивацією для них стало бажання «не стояти осторонь», а знайти своє місце у спільній боротьбі. Вони хотіли «бути корисними» і зробити особистий «внесок у перемогу». Я ще більше полюбила свою країну. Але на другому тижні війни, інші говорили про вичерпання емоційних ресурсів, спустошення та втому.

Українська армія є однією з найбільших воюючих армій світу, а коли усвідомлюєш, що хтось не дочекався батька або сина, чи хтось повернувся з війни інвалідом, то в мене камінь на душі від цього. Тоді я зрозуміла, що війна - це горе і сльози невинних людей, які втратили мирне небо над головою.

Війна залишає розбиті бомбардуваннями будинки, заводи, і навіть цілі міста, та й подалі людські долі. У період війни мирні люди не живуть, вони – виживають, намагаючись сховатися від обстрілів і прогодуватися. То потрібно допомагати країні, захищать її свободу і робити вклад у боротьбу з агрессором робити все, що в твоїх силах, з війною об'єдналася уся Земля підтримуючи нас. На жаль вся Україна переживає такі часи, коли лунають тривоги кожен день. Тому вагітним жінкам доводиться народжувати підчас повітряної тривоги у підвалах. З моменту початку повномасштабної війни у мене змінилися життєві принципи, з'явилася ненависть до російської влади та до деяких росіян.

Мене часто називали дуже доброю людиною, та й я сама не пам'ятаю, коли злилася, але зараз мені просто не вистачає люті. Я ніколи не була настільки зла до будь-кого.

Країна, де створюються сім’ї, виховуються діти, відбувається прогрес в різних сферах і просто місце, де живуть щасливі люди! Де люди мають мирне небо на головою, можуть забути про всі свої страхи . У спокійній і щасливій країні населення створює і удосконалює свою державу. Мирного неба над головою! Ми повинні цінувати те, що маємо зараз, оберігати і любити свою країну і тоді ми будемо пишатися тим, що народилися саме в ній. Слава Украіні! Я дуже вірю в нашу перемогу.