Кишман Ніна, заступник  директора з навчально-виховної роботи, Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шановний Фейсбук, ти мене завжди зустрічаєш запитанням: «Що у тебе на думці, Ніно?» Запитання просте та відповіді у  мене зараз не знаходиться. Що тобі, моя  соцмережо,    сказати? Сумбур.  Сум’яття.  Біль. Все  вперемішку. Переглянула сьогодні свої уподобання та підписки в Інтернеті і вирішила навести лад.

Відписалася в YouTube від багатьох блогерів. Просто втратила до них довіру… Можливо, неправильно, не  знаю... А ще знайшла  посилання на конкурс есе «1000 днів  війни. Моя  історія», тематика зачепила…

Так, вже 1000 днів війни... Їх не хочеться   рахувати,  вони надзвичайно  болючі, пекучі, несправедливі, вони роздерли мою  душу на  найдрібніші  і  найнепотрібніші  клаптики, розкидали шматочки моєї стривоженої душі у різні сторони,  як  непотрібне  сміття.

Але все-таки ці 1000 днів дарують мені надію.  

Адже там на передовій наш цвіт нації, наша гордість, наше  майбутнє, там  наші  найкращі, найхоробріші, найчесніші,  і  вони переможуть. Я це знаю. Я   в  це вірю.

Там  мій  син.  

…Сутінки у  вікні,  незрозумілі тіні  на  стінах, цілу ніч працює телевізор і  в  Верховній  Раді  під ранок  вирішується: «надзвичайний стан». Але  мені, пересічній «завучці» ліцею,   потрібно вирішити інше: я готуюся до педагогічної ради  і  працюю над освітянськими документами, механічно слухаю  політичні новини, прислухаюся,   хвилююся: надзвичайний стан – це страшно… Чоловік пішов на кухню заварювати каву, і він головного та страшного не почув: надзвичайний стан відмінено, тому що введено військовий.

Кава, звичайно, була, але запаху її  вже ніхто не відчув. Далі були телефонні дзвінки:  до дітей, адже вони в Києві… Діти вже не спали.

Тиждень тупого розпачу, мовчання, прислухання до слів  з телевізора, сподівання на щось ліпше… і чекання  повернення молодшого сина  з Києва  додому. Тисячі  слів, тисячі прохань з нашого боку і  тисячі його обіцянок, які просто не виконувалися.

Але  завжди  було головне, що є основним і зараз:  фраза  «все добре».

Тільки пізніше з’ясувалося, що мій дорослий син не  сидів у бомбосховищах, не ховався, а  вивозив  із Києва  та  населених пунктів, що вже були під російськими окупантами, людей,  був  у перші  дні  війни  під обстрілами і  ніколи   про це не говорив.  А потім … потім   він просто  сказав, що за  Україну  потрібно боротися професійно, і пішов у лави  ЗСУ. Рішення  було  надзвичайно серйозне, помірковане, виважене та беззаперечне.  

Як  може  мати  заперечити рішенню дорослого сина?

Як  можна  описати в есе  переживання  наших, раптово  ставших дорослими, дітей-солдатів, на яких кинули  в одну ніч  26 бомб у військовій частині «Десна»?  

Як  можна  передати  страх  новоспечених солдатів під час перших боїв   і  біль від перших втрат під Мар’їнкою у липні 2022 року, розчарування  молодої, але  вже  такої  обстріляної бригади?

66-та ОМбр  втратила більшу частину особового складу,  свого генерала Олега Дегтярьова. Отаке було бойове хрещення. Це мої сльози, гіркі і пекучі. Це мій біль, і біль України. Це пізніше хлопчики переможно пішли по  Харківщині…   

Як  пояснити те,  що всі ці  діти, які  вижили,  не  втекли з фронту,  не зламалися, а стали надзвичайно сильними. Вони   назавжди стали просто  «братиками»  один  для  одного і … рушили  далі.

Все  заключається в  силі  духу.  У  мене  її  немає.  А  от  у  мого сина  і  його «братиків – є.

Тисяча днів  війни – це тисяча мирних, хоча таких пекельних, моїх днів, тисяча мирних  і пекельних днів моїх односельчан, колег, багатьох українців,  у  яких  рідні  на фронті…

Чую музику,  яку включає для розваги  молодь на телефонах,  бачу радість на  обличчях багатьох учнів, коли вони чують,  що уроку не буде  через повітряну тривогу,  слухаю коментарі багатьох блогерів щодо подій  з фронту, що війни не  бачили і  близько… і розчаровуюся… відписуюся…

Напевне,  мій  Фейсбук,   моя відповідь  на твоє запитання «Що у тебе на думці,  Ніно?» могла б бути песимістичною.

Але згадую тих, хто  на фронті …

І знаю відповідь на твоє запитання: все буде  добре.  

Там  мій син…