До війни було краще, спокійніше. Жилося легше і фізично, і морально. Мало того, що нас розбили, так ще й лікарні немає, війна забрала здоров'я. Я проживаю одна, дітей у мене немає. Я жила з матір'ю, але вона вже померла.

Ми весь час перебували тут. 3 вересня о десятій хвилині першої ночі мене розбомбили. Вилетіли вікна, знесло дах і балкон, горіли балки. Ми схопилися і побігли в під'їзд на перший поверх і там сиділи до ранку.

Я все ремонтувала за свої гроші. Було дуже страшно, коли стріляли. Ми ховалися в підвали, дивилися, як нас бомбили, все небо було червоне. Ми визначали по звуку, з якого калібру стріляють. Все відбилося на нашому здоров'ї.

Ми визначали по звуку, з якого калібру стріляють

Не було світла і газу, ми не знали, що нам робити. Матері тоді було за 90 років, вона пережила Другу світову війну, повернулася з Німеччини і застала ще й цю війну. Було таке, що я не могла її тягнути в підвал, тому з документами спускалася, а вона залишалася в квартирі. Факт того, що нас не вбили, щаслива випадковість.

Я мрію, щоб настав мир, щоб ми нічого не боялися і перестали стріляти. Нам потрібен тільки світ, більше нічого. У Луганську залишилося багато родичів, але я не можу туди поїхати без прописки, навіть мобільного зв'язку з ними немає.