24 лютого я дізналася, що війна, бо у нас сильно бахнуло. Вибухи шокували. Вони такі гучні і сильні! Це так страшно! Ми метушилися, бігали по хаті, не знали, що брати з собою. Це ж було десь о п’ятій ранку. Всі повискакували і стали тікати машинами. Зять одразу приїхав, забрав нас і вивіз із Нової Каховки, бо місто росіяни зразу ж зайняли, 24 числа. Але ми встигли виїхати. 

Ми поїхали до родичів і тут живемо, якось справляємося. Дома все залишилося, звичайно, але тут нам допомагають, нас не ображають. А якби не родичі, то я навіть не знаю… Ми сумуємо за домівкою. 

Донька з онуками поїхала у Польщу. Син живе в Києві. Ми сумуємо за дітьми, за онуками. Ми вже старі, на пенсії. 

Я боюся дивитися новини по телебаченню - у мене серце крається, коли все це все бачу і чую. Одні лише сльози. Такі молоді люди гинуть, діти! Дуже шкода… 

Нам хоч би дожити віку на своєму рідному ліжку, у своєму домі – цього б хотілося. Щоб онуки й діти були живі і здорові, щоб усе повернулося, як було раніше. Бо на батьківщині мама лежить на кладовищі, могилка не доглянута. Ніхто до мами не прийде вже два роки. Всіх шкода, хто воює: їм би жити, дітей народжувати. Не знаю, коли це все закінчиться. Так хочеться додому! У нас Каховської ГЕС немає, Антонівського мосту немає… Хоч вплав добирайся на ліву сторону. Нам залишається тільки чекати перемоги.