24 лютого зранку мені подзвонила сестра з Нікополя. Сказала, що почалася війна. Не вірилося. Ми плакали. Та й зараз плачемо. Ми вже старі. Чоловікові 71, а мені буде 66. Плачемо, бо страшно від того, скільки людей гине, яке горе коїться в Україні. Сестрині чоловік і зять воюють.

Світло подорожчало. У мене була операція з онкології. Пенсія – і трьох тисяч немає. Але нічого, справляємося. Є люди, яким ще гірше. Їм квартири і будинки розбомбили, а нас ще Бог милував, виживаємо. Не було бажання виїжджати. У мене чоловік після інсульту, і ми будемо вдома. У нас тут спокійно, добре.

Дякую Фонду Ріната Ахметова. Привозили від вас подарунки на День інваліда. Спасибі, що передавали нам пакунок. 

Мої сестра і племінниця живуть у Нікополі - їх бомблять щодня. Ми переживаємо, щоб вони були живі і здорові. У них «Епіцентр» розбомбили, а вони поряд живуть. 

Взагалі не знаю, коли ця війна закінчиться, але я знаю, що ми переможемо. Хочеться, щоб у нас не було війни, щоб діти і онуки були живі та здорові, щоб наші чоловіки повернулись живі та здорові, і щоб ми були трішки здоровіші, а там – що Бог дасть. Аби тільки тихо було.