Роман з сім’єю важко пережили вісім місяців окупації. Через словесний опір рашисти мало не прострелили йому ногу. Відступаючи, окупанти за собою знищували все

Війна мене вдома застала. Я вийшов о четвертій ранку, почув якусь канонаду зі сходу. Дивлюся, а там - заграва. Розбудив жінку, кажу: «Щось не те коїться». Вдень було ще не так страшно, а вночі – дуже страшно. Гатили з усіх сторін, усе над нами літало. У нас там два будинки постраждало. 

Ми вісім місяців в окупації були, пів року - без світла. До Херсону їздили по продукти, нас пропускали. Міняли там гроші під 10%. А потім перестали пускати й інтернет нам обрубали. Забороняли нам гривню - казали, щоб переходили на російські рублі. 

Вода в нас своя у свердловині. Я купив генератор, ми під’єднували насос і качали воду собі. У кого були басейни, тим взагалі добре. У нас була колись гарна криниця. Ми її колись закидали, а потім почистили. Але вода вже була не така, як раніше. Брали для худоби. 

Нам воду сільський трактор возив. Ми давали трактористу по літру бензину – і нам завозили по два куби води. 

Я військовий пенсіонер, у грудні 2021 року пішов на пенсію. Коли окупанти до нашого міста зайшли, то я спалив свої військові речі, а деякі закопав. Бо вони якось знайшли в АТОвця прапор розписаний - і прямо у дворі спалили. Ось такі недоумкуваті ці «ДНРрівці». Нехороші люди. 

А коли окупанти відходили, то у всіх містян відібрали машини і підірвали два мости. ЗСУ зайшли до нас 10 листопада. Мости у нас уже відбудували. Їх уже навіть три зробили. А взагалі, окупанти все після себе підривали, руйнували. У нас зараз стільки машин згорілих стоїть! 

Знайомий мій виїжджав через Василівку - там був понтонний міст. Через Дніпро потрібно було переправитися, і вони в Херсоні стояли добу, щоб їх переправили. Але я сказав, що буду вдома і вже нікуди не поїду. Бо орки лазили по домах. Хоча тільки один раз до мене зайшли. Може, не треба було так геройствувати, бо це все-таки люди з автоматами… 

Заїхали «ДНРівці», а я їм почав розказувати, що Крим наш. Вони в перший день нічого, а на другий почали виламувати мені двері. Залізли в погріб, набрали варення. Хотіли гроші якісь знайти. Вони в нас п’ять разів перевіряли документи. Стежили, щоб не дзвонили, телефони забирали. Мені хотіли ногу прострелити.

Дружина з донькою виїхали через Василівку в серпні, були пів року в Миколаєві. 

У перший під'їзд дому, де вони жили, прилетіло, а вони жили в другому. Якби влучило в другий під'їзд, то, я думаю, їх би вже не було на світі.

Росіяни вже стільки принесли горя, що їм ніхто нічого дарувати не буде. Стільки всього зруйновано, стільки людей загинуло, дітей! Тому – тільки кордони 1991 року! І ще можна на території РФ повоювати: трішки їх поганяти, щоб більше не лізли в іншу державу. 

Майбутнє бачу мирним і щасливим. Хочеться побачити онуків. Зять у Нацгвардії воює, донька також військова, але в неї інша спеціальність. А я пенсіонер. Хочу поняньчити онуків. Усе буде Україна! І я ще не такий старий, можна десь і попрацювати.