Павелко Іван, 9 клас, Рівненський ліцей №12

Вчитель, що надихнув на написання — Примачок Валентина Василівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Коли людина розповідає про такі події, їй треба починати не з «історичного старту», а трохи раніше. Війна почалася в четвер, 24-го лютого. До цього в мене було дистанційне навчання. З «перебіжками» воно тривало вже 2 роки.То карантин, то багато хворих. До школи я не ходив вже з місяць. За тиждень нас попередили про те, що з 24 лютого 2022 виходимо на очне навчання. Чесно, цього я трохи побоювався: за місяць не зробив жодного запису в зошиті з української мови, зарубіжної літератури та ще деяких предметів, а в нас повинні були збирати зошити. Проте, до мого здивування та всепоглинаючої радості, орієнтовно 19:00 середи класний керівник мого класу написала, що 2 дні ще сидимо вдома, до школи біжимо в понеділок. Пов’язано це було, наскільки я пам’ятаю, з хакерською атакою на певні державні сайти. Дивна ситуація — учень настільки боїться здавати зошит, що радіє від «атаки». А чого можна боятися? Отримати наганяй? Чи, може, поганої оцінки? 

До цього учня 6-го класу навіть не доходила думка про те, що за чотири дні можна переписати три об’єми необхідної роботи, а не сидіти та «боятися» близького суду над мучениками. Та писати там треба смішно мало — лише домашнє завдання та вибіркові класні роботи. І взагалі, чому саме зошит з мови української? Чому не зарубіжної літератури, чому не історії? Чи дійсно важко періодично виконувати досить легкі завдання? Ні, легко. Легко, ніби жити. А легше, ніж помирати?А може, дивитися на чужу смерть простіше, приємніше? Ні. Напевно, я не можу знати. Коли ж своє життя не знаю я, то кликати Бога заради відповіді точно не має сенсу. Треба зрозуміти, що в моєму житті війна настала не через те, що озброєні люди перетнули кордон, а через те, що я під вагою свого небажання, почав думати, що такий шлях розвитку світу є сприйнятливим, майже нормальним. А чи закінчиться вона, коли підпишуть у місті N правителі деяких країн папери? А може, «моя» війна була завжди. Така собі дивакувата боротьба бажання самовдосконалення та самознищення. Може, вона стала моєю назавжди. Та не тільки моєю. Така риса стосується кожної людини. Живої, звичайно. Живої в усіх сенсах.

Через шість годин о 4:00 ранку я прокинувся. Батьки перешіптувалися через щось, проте уваги я не звернув на це. Уже о 6:00 мати мене змусила піднятися з ліжка. Сказали, що почалася війна. Так, сумбурні та дивні думки про початок збройного конфлікту ходили по місту майже два місяці, а по країні майже пів року.

Війська підходили до кордону ще з жовтня 2021, як я пам’ятаю. Мого міста це стосувалося доволі сильно. Прикордонна область.

Варто ще зауважити, що саме страху я не відчував, скоріше відсторонене здивування, яке не викликає одностайно негативних емоцій. Така реакція і зараз у мене залишається, хоча це скоріше гарне явище, ніж негативні. Мати трохи дивно себе поводила, хоч це й не дивно, коли «на тобі» дитина та старі батьки. Зібрали речі, поїхали о 5:00 ранку на АЗС. Черга була величезна. Дехто намагався лізти без черги, але «зрозуміло пояснили» деякі люди, як себе треба поводити в такій ситуації. Повернулися додому, вирішили купити їжі. Які ж, однак, спритні продавці – не встигла ракета долетіти, а цінник вже зріс у декілька разів. Неймовірні здібності людей з нічної зміни. На той час вже й військовий стан оголосили. Сиділи вдома, дивилися, що відбувається. Лягли спати. Пройшло так декілька днів…

Чи закінчаться ці дні - не знаю.

Майже за три роки багато чого змінилося. Всі подорослішали.Дехто на рік, дехто на 10.

Дехто назавжди, дехто на майбутнє.

Продовжується війна. Триває й конфлікт внутрішній, не зовсім явний. А зошити ті, згоріти б їм з будівлею, не причина, а лише наслідок. Один з багатьох. Інші я ще не побачив, це я знаю. Але вони зі мною, вони завжди будуть зі мною. У Херсоні та за моєю пазухою, прямо над шиєю.